"Якщо люди, запрошені Мінкультом оцінювати патріотизм, ставлять проектам, подібним до Іловайська, одиниці - вони не на своїх місцях", - письменник Кокотюха

"Не так давно Міністерство культури України знову обурило культурне співтовариство власною некультурністю. Мова не про те, що співробітники відомства плюють на підлогу, їдять суп виделкою чи лаються матом. Я про пітчинг, в якому кіно- і телепроекти патріотичної спрямованості боролися за фінансування із засіків Мінкульту. Такий конкурс проводили вперше в історії міністерства, і перша чарка пішла колом. Мінкульт спершу загнав сам себе в пастку, заплутавшись у визначенні рівня патріотизму. А потім від душі висік себе ж перед усім чесним культурним народом, коли оголосив переможців і образив тих, хто програв. Серед останніх — проект художнього фільму Іловайськ, який отримав "незарах" за патріотизм", - пише Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Питання не в припущенні якості цього або інших продуктів. Оцінка якості — справа суб'єктивна. Важливо інше: профільне міністерство, народжене в СРСР, там же і лишилося. Країна, до складу якої входила Україна, бачила міністерства культури так званих союзних республік такими собі етнозаповідниками. Немає нічого поганого в музеях, але зайдіть у будь-який музей Європи, США, країни, яка не вражена радянським вірусом або ж опиралася тиску, і ви побачите відповідність усім сучасним трендам, місця для появи нових, динаміку розвитку. Не треба тут всоте скаржитися на нестачу фінансування вітчизняної культури. Так, жаль та й жаль. Але проблема не в грошах, а в людях, які їх освоюють. І якщо люди, запрошені Мінкультом оцінювати патріотизм, ставлять проектам, подібним до Іловайська, одиниці — вони не на своїх місцях, займаються не своїми справами. Так само як і ті, хто їх запросив.

Свого часу мені пощастило реалізувати два важливих видавничих проекти. Перший — події, факти, явища та люди, що визначили спосіб життя України за двадцять років незалежності, другий — те саме, але вже за чверть століття. Збираючи матеріал, багато згадував, адже потрібні були явища яскраві та знакові. У сфері культурного розвитку країни таких вистачало. І, на щастя, вистачає досі. Але жоден із цих успішних проектів не був реалізованим Міністерством культури або ж за його участю. Завжди і скрізь — приватні ініціативи. Все виходило тільки завдяки компетентності людей, які придумали ці проекти.

Згадаймо дещо. Дев'яності роки — перші національні хіт-паради україномовної популярної музики. Сьогодні вона знову стала у пригоді і навіть не сприймається в ретроформаті, адже нове покоління нічого з неї не чуло. Ще — театр Андрія Жолдака, аншлаги-переаншлаги, але й предтеча нинішньої моди на театральні постановки від Стаса Жиркова. А ще — перші книги Юрія Андруховича, Оксани Забужко та Сергія Жадана, у яких сьогодні десятки більш-менш вдалих послідовників. Нарешті, саме 20 років тому нашого Андрія Куркова було названо найтиражнішим письменником Європи серед вихідців із країн СНД. Нині в Європі видаються багато українців. І як тоді, так і тепер Мінкульт у процесі просування актуального українського участі не бере.

Нульові. Тут сумно. Композитора Ігоря Білозіра убито у Львові гопниками — зробив зауваження щодо російського приблатненого шансону. Кому як не Мінкульту стежити за наповненням культурного простору? Або ось: Україна очолила рейтинг країн із найвищим рівнем піратства, тобто краденого інтелектуального продукту. Хіба не Мінкульт повинен очолити рух за виробництво свого та захист інтелектуальної власності? Разом із тим нульові — кінофестиваль студентських робіт Відкрита ніч, успіхи львівського видавничого Форуму та інші добрі справи, з якими Мінкульт хіба що може скромно постояти поруч. Так, був фільм Олеся Саніна Мамай, знятий за державний рахунок. Але його мало хто бачив — але ж Мінкульт мав ресурси, нехай тоді і кустарні, щоб від свого імені влаштовувати покази в усій країні.

Можна зачепити і наш час, але взятих навскидь прикладів уже досить. Вони ілюструють: Міністерство культури, якщо і займається культурою, то якоюсь паралельною. Яку не помітно. А якщо раптом побачимо, засмутимося, як усе незграбно, без любові до мистецтва, для відписки та галочки зроблено. Реальні перемоги на широкому культурному фронті у тих, кому Мінкульт або заважає, або не хоче допомагати. Наприклад, як у згаданому на початку випадку, ставить одиниці. Рубаючи цікаві, важливі та потрібні проекти на корені. Сподіваюся, не під корінь".