Крути як жереб нашої вікової історії

Про героїв і зрадників давньої битви

Один із моїх численних авторів з жалем і болем написав про те, що на відміну від попередніх років, чомусь ніхто в нинішні заключні дні січня нічого путнього не написав про Героїв Крут. Тему, як корова язиком злизала зі ЗМІ. Навіть із Фейсбуку. «Я вже промовчу, - зазначає, - про паразитичний, негідний вчинок з ігноруванням вшанування героїчної смерті за рідну державу молодоукраїнців з боку владних бариг…»

Принагідно дорікнув він і мені. Мовляв, завжди, щороку, виносив на суд публіки якусь нову розвідку з цієї щемкої трагедії, а нині мовчиш. Не зовсім так, мій добрий читачу. Читай:

Мабуть, про все на світі можна стомитися писати, але лише не про болісну тему вічно молодих Крутів. Як не щемко доводиться сприймати реальність тих жахливих днів, але треба. Я вже писав у минулі роки про те, що майже мільйон військових в останні дні січня 1918-го перебувало в Києві. Але всі вони практично розважалися на мітингах, ніхто не поспішав на фронт, в окопи проти Червоної Росії, яка зціпивши зуби наступала на перші завоювання Незалежної України. 29-го в місті проходило аж два грандіозних мітинги. Організували їх прибічники тодішніх соціалістів на чолі з В. Винниченком, М. Грушевським. На них дядьки ламали шапки і дебатували до хрипоти. Вимагали розпустити армію, всім йти по домівках, ділити землю. Лунали схвальні вигуки «Ура!» Вожді раділи: їх заклики почула армія…

У цей час з півночі чотири тисячі московітів наступали у всеозброєнні у бік Києва, готові убити, вирізати всіх хохлів, які хочуть свободи й незалежності. Придумали, мовляв, якусь свою Українську Народну Республіку (УНР). Не дамо їм вирватись із наших столітніх обіймів! Ми єдина спайка російських і українських пролетаріїв! За деякими даними, командувач московітського карального загону М. Муравйов на мітингу у Бахмачі, де концентрувалася штурмова ватага рашівців, заявив, що головне завдання – взяти Київ, і не панькаючись, потопити його в крові малоросів, котрі задумали стати «самостєйнімі». Була віддана команда: нікого, в тому числі киян, не шкодувати. В маси звіринця закинули і бойовий клич: «Ніякого жалю!» «Кров’ю хохли заплатять нам за свою вольність!». Ці слова кричали пітерські, московські, тверські ординці. «Каменю на каменю не залишимо від Києва і киян!» - твердили юнкери і балтійські моряки. Це була команда безжальних головорізів, готова затопити Дніпро людською кров’ю.

Їй навперейми із Києва не кинувся ніхто. І тоді дехто з свідомих командирів по українських штабах згадали про містечкову юнь - студентів Київського університету Святого Володимира та Українського народного університету, а також учнів Другої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Їм казали так: або ви берете в руки гвинтівки і крокуєте на фронт, виступаєте проти московської загрози, або вас виключаємо зі списків студентів. Яке, погодьтесь, божевілля! Начебто пропонувалося сходити на прополку кукурудзи, чи на перебірку картоплі до овочесховища…

Ці ж умови були представлені гімназистам, взагалі дітям, студентам фельдшерської школи. Усього назбирали 120 парубійків. Отаманом куреня оголошено студента С. Короля, першою сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко. На станції Крути знаходилося ще до трьохсот штиків під командуванням сотника Ф. Тимченка. Ось це така була оборона столиці України! Останні нещодавно відступили від Бахмачу, куди стягувалися чисельні загони вояків ворога, бронепотяги.

На ранок 29 січня стало відомо, що під оруду полковника Муравйова збиралося все більше і більше війська, а в українському штабі оборони вкрай слабо володіли справжньою ситуацією, вважали, що головний удар московити нанесуть не з боку Чернігівщини, а з Полтавщини. І всі резерви скеровувалися саме туди.

У Крутах перебували люди юнацької школи на чолі з сотником Т. Гончаренком, до дюжини глухівських козаків, залишки ще недавно бойового куреня Смерті й 13-го Січового полку. Такий ось безсмертний гарнізон. Нагадаю, проти не менш як чотирьох тисяч московитів. І до мільйона військовиків, які покидавши зброю пиячили по кабаках Києва.

Поруч, у Ніжині розташувався курінь імені Тараса Шевченка. До його вояків із Крутів виїхав негайно сотник Ф. Тимченко. Він як міг благав, умовляв командирів і старшин виступити на підмогу ненавченим воювати хлопчакам, котрі благеньким заслоном перекрили ординцям шлях на Київ. Але його там не просто не почули, не зрозуміли, а й виступили з гнівним осудом. На зборах ніжинців вранці 30 січня 1918 року, у відповідь на виступ сотника Тимченка лунало щось на кшталт того, що курінь вітає революційний загін пітерців та москвичів, балтоморців. І, не повірите, - ніжинці саме їм, а не українським оборонцям Крут, готові надавати усяку допомогу. Лозунг висовувався такий: «ми проти братовбивчої війни з російським пролетаріатом!» Ось вам і шевченківці! Зрадники, вороги України і її захисників.

Із Києва на підмогу півтисячі оборонців, яких правдами-неправдами назбирав, залучив для перекриття поступу російського війська сотник Д. Носенко, що прибув з гімназистами й студентами, кинувся Генерадьний секретар військових справ Центральної Ради Симон Петлюра. Він підняв на ноги, посадив у Дарниці на поїзд курінь гайдамаків у триста стволів. Нервовий, збуджений, з захриплим голосом замало не постріляв залізничних чиновників, які чинили опір відправленню цього екстреного ешелону. На одній із перших станцій маршруту на Крути панові Петлюрі поступила термінова депеша: у Києві почався військовий заколот, є загроза захоплення влади більшовиками…

Було це вранці 30 січня 1918 року. Симон Васильович зупинив свій ешелон на станції Бобрик, кинувся з станційних телефонів виясняти ситуацію. Гарячково думав, що йому, власне, робити далі? Продовжувати рух далі – на підмогу захисникам Крут чи повертати з гайдамаками до Києва? Де більше потрібна його допомога?

Саме у цей ранковий час, а не 29 січня, як всюди чомусь пишеться, Муравйов повів своє каральне військо на станцію Крути. Підкроеслю, 30 січня 1918 року.

Що було далі продемонструю з свідчень одного з учасника тих, подій. Ці спогади я відкопав у давніх публікаціях української діаспори. Текст належить людині, яка підписалася іменем Л. Васильківський, попередивши, що це псевдонім. Поки що я не встановив, хто написав ці рядки. Але нині, це, мабуть, вже не має особливого значення. Нам важливо, чим закінчилася та битва. Стилістику й пунктуацію автора зберігаю.

«…Навантаживши домовини до кількох товарових вагонів, ми від’їхали наступного дня у напрямі Ніжен—Конотіп і на станції Крути розпочали розшуки місця поховання забитих та розстріляних наших товаришів. Завдання було важке, бо не всі були поховані разом. Як нас поінформували місцеві селяни, більшовики не дозволили їм поховати розстріляних і забитих. Деяких селяни потайки поховали в різних місцях. Більшість засипали в двох чи трьох ямах самі більшовики та зрівняли землю, аби не було сліду, де саме були засипані герої.

Всіх загиблих ми так і не знайшли, хоч як старанно нам допомагали місцеві селяни відшукати місця, де могли бути засипані трупи. Майже всіх, кого взяли до полону, було по-звірячому покалічено під час розстрілу. Трупи були з розбитими голо­вами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів цілком не вдалося розпізнати, настільки воїни були знівечені. Одного з нерозпізнаних щойно в Києві пізнала мати за монограмою на сорочці.

Коли ми привезли тіла забитих до Києва, два дні бать­ки та родини розпізнавали своїх близьких на запасних лініях київської залізничої станції, де стояли вагони з домовинами.

За кілька день від залізничої станції вийшов урочистий по­хорон вулицями Києва. Більшість тіл віднайдених героїв поховано в спільній могилі на кручі Аскольдового кладовища або «Угорської гори», як раніше називали це місце.

Могила крутівських героїв після зайняття Києва більшовиками була в 1919 році зрівняна і на цьому місці зроблено парк. Місце могили знаходилося на га­лявині, дещо вище і ліворуч від малої церкви-ротонди, що стояла на місці, де за давніми переказами нібито поховано Аскольда. Кількох полеглих поховали батьки і родини в своїх родинних гробницях на інших кладовищах, як, наприклад, родина Шульгиних — свого сина. Урочистий похорон відбувся на державний кошт з вій­ськовими почестями.

Гарного ранку почалися по­хоронні обряди, а скінчилися місячним вечором при великій кількості київського громадянства та при участі представників уряду, делегацій, парляменту, війська — на чолі з головою Центральної Ради проф. Михайлом Грушевським. Домовини з тілами забитих і розстріляних були постав­лені по дві на кількадесятьох селянських возах, що їх тягли сірі українські воли. Всі домовини були покриті червоними китайками, згідно з старим козацьким звичаєм. Під час походу містом і в час служби Божої над могилою співав хор під ору­дою О. Кошиця. Над відкритою могилою промовляв професор Михайло Грушевський та професор Другої української гімна­зії в Києві, старші учні якої всі вступили до Студентського куреня Січових стрільців і майже всі загинули. Цей гімназіяльний професор надзвичайно барвисто порівняв крутян з героями Термопіл. Від того часу це порівняння назавжди ли­шилося за героями Крутів, які поклали своє життя за нову українську державність тоді, коли десятки тисяч українізо­ваного досвідченого вояцтва із зброєю в руках оголошували «невтралітет» в російсько-українській війні, за що пізніше так дорого заплатила наша країна.

Крім двох вищезгаданих промовців, виступали ще інші: пам’ятаю, що виступала над могилою письменниця Старицька-Черняхівська та ще дехто, але не всі зголошені .промовці могли виступити з уваги на пізній час. Похорон закінчився пізнього місячного вечора постано­вою організаційного комітету вшанувати пам’ять поляглих ге­роїв спорудженням на могилі величавого пам’ятника. Події, що невдовзі прокотились Україною, як лявіна, унеможливили здійснення цього задуму…"

Опублікував: Олександр Горобець
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

"Охоплений війною Донбас стає здичавілим", - Politico

п’ятниця, 20 липень 2018, 8:05

Для колись пригнобленої дикої природи на Донбасі війна стала благословенням. Ніхто не контролює популяцію диких тварин, які перестали боятися людей. Видання нагадує про криваву війну на Сході України, жертвами якої за більш ніж чотири роки стали понад ...

"Пошепки... І це наш гріх": Культова українська актриса розповіла, як вона і інші артисти в радянські часи співали Гімн України на кухні

п’ятниця, 20 липень 2018, 7:56

Роговцева зазначає, що завжди були інакодумці, але це було на кухні і пошепки, а повним голосом були дисиденти-шістдесятники... "Ми завжди були інакодумці, просто це було на кухні. За столом Іван Миколайчук [культовий український актор 1960-1980-х] зі ...