"Наша сила - в єдності. Як би банально це не звучало...": Шоумен Сергій Кузін продовжує їздити до бійців АТО, щоб підтримати та порадувати

Ведучий ранкового шоу «Камтугеза» на «Радіо Рокс», генеральний директор «Російського Радіо – Україна», музикант, шоумен Сергій Кузін продовжує їздити у район проведення АТО, аби подарувати солдатам трохи посмішок, передати їм необхідні речі та «привіти» від рідних. Патріоти України з посиланням на "Народну Армію" цитують інтерв'ю з Сергієм:

"— Ви часто їздите зі своєю колегою Сонею Сотник до району проведення АТО, хоча поєднуєте багато обов’язків — ведучий на радіо, гендиректор тощо. Як з усім цим вдається впоратися?

— У Краматорську після концерту до мене підійшли бійці. Був уже пізній вечір, усі втомилися. Хлопці поспівчували, мовляв, певно, важко їздити сюди, бо ж ми творчі, духовні люди. Я дивлюся на них і думаю: вікна в клубі, де ми виступали, повністю закладені мішками з піском. А військові хвилюються за нас. Я був вражений. Вони такі ж самі хлопці й дівчата, як і ми. Вони воюють, перебувають тут постійно, але тримаються і жартують. Тож намагаюся брати з них приклад, і це допомагає.

— Вам доводиться виступати у досить незвичних місцях, як я розумію. До того ж там досить небезпечно…

— Ми про це не думаємо, тим паче нас охороняють, і ми не намагаємося бути хоробрішими, ніж є насправді. Максимум, що ми відчуваємо з точки зору незручностей, — це довгі переїзди поганими дорогами, концерти в неопалюваних приміщеннях або взагалі на вулиці просто з кузова вантажівки. Це пов’язано з «дикими подвигами» на рівні замерзлих пальців і застудженого горла. Жартую.

А насправді, я ненавиджу, коли хтось змальовує свої поїздки з концертами на Схід держави як справжні звитяги. Хочеться сказати: бери лопату — йди туди служи, якщо ти такий герой. Не потрібно тут піаритися, фотографуватися зі зброєю й у формі. Ми принципово не носимо військову форму, ніколи не беремо до рук зброю, бо прагнемо бути чесними перед собою та іншими. У кожного своя робота. Ми усвідомлюємо, що ми цивільні, які приїхали на годину-півтори, щоби бійці могли посміхнутися, згадати маму, кохану, друзів.

— Допомагаєте згадувати, співаючи пісні?

— Так, пісні ми співаємо не про якісь пафосні речі чи заклики. Ми співаємо про життя: про кохання, про класних дівчат, про те, як добре буде, коли закінчиться війна. Якщо під час концерту з’являються посмішки, або хтось подумає: «Ну, точно як у мене», — це означає, що ми зробили життя хлопців і дівчат у формі трішки теплішим. Це, власне, і є наше надзавдання. Хочеться, аби бійці знали, що вони нам дуже потрібні.

— Пісню «Не стріляй!» написано Юрієм Шевчуком, солістом гурту «ДДТ», для бійців Афганістану. Чому ви вирішили її переспівати?

— Юрій Шевчук дійсно написав її для солдатів, які вирушали на війну до Афганістану, коли до Радянського Союзу почали повертатися «вантажі 200». Тепер ми спільно з гуртом «Green Grey» заспівали цю пісню. Нехай усі ті, хто прийшов на нашу землю з війною, повертаються назад, поки ще не пізно.

— Ви їздите до наших бійців не лише з концертами, а й з волонтерською допомогою…

— Так, нам пощастило, що знайшлися небайдужі люди, організації, які активно нам допомагають. Зокрема — Юрій Тира, волонтерське об’єднання «Народний тил», громадська організація «АРМІЯ SOS» та радіо, на якому ми працюємо.

Возимо те, чого там не вистачає: взуття, тепловізори, каремати та багато іншого. Тобто все — від прального порошку до величезної вантажівки пасок на Великдень. Паски нам допомагали зібрати кияни. Школярі передавали великодні кошики десантникам у Дружківку, пораненим — у артемівський госпіталь. Пам’ятаю, тоді облаштували «сцену» просто на сходах розбитого дитячого табору, в якому розміщувався шпиталь, бо в приміщенні місця тоді взагалі не було.

Наш друг Юрій Тира з «Народного тилу» два роки поспіль привозив бійцям АТО на Новий рік півтори тонни «олів’є». Традиційний новорічний салат розходиться по наметах миттєво. Тоді влаштовували справжній рок-н-рол. Сподіваюся, так буде і цього року.

— Бійці були, мабуть, вражені?

— Ми також завжди знаходимо щось, що нас вражає. Якось на концерті я, як завжди, зупинився порозмовляти з бійцями. Підійшов хлопець із телефоном і попросив переказати вітання його батьку, який служить у сусідній частині. Я з великим задоволенням поспілкувався з чоловіком, подякував за службу. Згодом дізнався, що передав привіт герою України — Дмитру Годзенку, відомому за позивним «Годзила». Він загинув у Зайцевому в березні цього року від осколкового поранення. Дуже шкода. Це була людина з великої літери.

— Коли вперше потрапили до району проведення АТО?

— Одразу після анексії Криму ми з Сонею, Ерікою та «Армією SOS» приїхали вперше до Красноперекопська. Тоді посеред ночі ми переїжджали між блокпостами на броні БРДМ. Це була весна 2014-го, і ми стали першими артистами, хто взагалі туди поїхав. Усе це нам здавалося досить романтичним. Смертей тоді ще не було, тому ніхто не міг собі уявити, до яких жахливих наслідків призведе війна.

— Що підштовхнуло до рішення їздити систематично на Схід країни?

— Спочатку ми їздили туди, бо гадали, що несемо бійцям певну частку київського світу, трішки мирного життя… Але останні півтора року все перевернулося: ми їздимо туди «за» — за натхненням і підживленням.

Тут у Києві ми відчуваємо величезні потоки лицемірства, брехні, і з цим дуже складно жити. А приїжджаючи туди, ти насправді дуже чітко розумієш, де справжнє, а де штучне, де друзі, а де вороги.

— За свої часті візити до району проведення АТО ви отримали нагороду від Президента «Заслужений журналіст України». Як ви її сприйняли?

— Із здоровим гумором, звісна річ. Бо я навіть не є членом Спілки журналістів. Мені приємно, моя мама була щаслива через цю відзнаку. Проте я продовжую вважати, що люди йдуть на концерти заради пісень, енергетики, емоцій, а не через нагороди, які має артист.

— Куди доводилося доїжджати в АТО?

— Простіше сказати, де ми не були. Загалом, намагаємося потрапити туди, де хлопці по-справжньому воюють, до десантників, танкістів, артилеристів, розвідників. Із багатьма бійцями у нас склалися дуже теплі людські відносини.

Коли все починалося, у Перекопську я познайомився з хлопцем, який служив у нашій розвідроті на кордоні. Минуло півтора року, ми грали вже десь за Попасною. Він підійшов — упізнали одне одного. Живий, здоровий, воює весь цей час і досі цілий. Кращого годі й бажати!

— Як приймають бійці?

— Прийом завжди прекрасний, теплий. І годують, і напувають нас гостинно, попри те що самим іноді не вистачає. Якось наші десантники вирішили нас пригостити копченими свинячими окостами. Ми здивувалися: де ж вони взяли на фронті такі смачнючі делікатеси. Хлопці розповіли, що просто перед нашим приїздом порося випадково підірвалося на міні, заразом і приготувалося… Приємно, що незважаючи на війну, вони жартують.

Навряд чи можна передати атмосферу — вона неймовірна. Я без жодного пафосу хочу сказати, що там зібралися лише найкращі. Генофонд країни саме там. Там не виникають нав’язані кимось мовні питання, поділ на Захід і Схід, вони — єдині. А наша сила — в єдності. Як би банально це не звучало…".