​«Волелюбний народ міг би підтримати авторитарного лідера. Жорсткого, але не жорстокого, який послідовно вимагає «жити за законом», - український правозахисник та радянський дисидент

Патріоти України пропонують ознайомитись з розмірковуваннями Семена Глузмана, котрі відомий моральний авторитет виклав у блозі «НВ».

Авторитарні режими мають свої переваги. Вони можуть стабілізувати ситуацію в країнах, близьких до колапсу. Жорстко, як це зробив у Франції де Голль. Жорстоко, як це зробив Піночет в Чилі. Західні інтелектуали, котрі вголос засуджували дії режиму Піночета, досить добре розуміли попередню ситуацію в тій країні: розхитану економіку, неадекватні нововведення чилійських романтиків соціалістів, загрозу кубинізації і т. д. і т. п.

Але і де Голль, Піночет зуміли заново «склеїти» свої країни, залишивши їх квітучими державами. Обидва генерали, французький і чилійський, змогли досягти успіху, оскільки паралельно з керуванням країною не займалися бізнесом. І – не крали.

У нас інша ситуація. Досить волелюбний народ (про що свідчать два Майдану) міг би в більшості своїй підтримати авторитарного лідера. Жорсткого, але не жорстокого. Лідера, який послідовно вимагає від співгромадян «жити за законом». Лідера, чия кадрова політика прозора і зрозуміла. Лідера, здатного провести соціальні реформи. На жаль, такого лідера у нас не було. І, схоже, не передбачається. Лідер, який категорично не бажає познайомитися зі своїм народом, шукає реформаторів і менеджерів в інших країнах. Цим лідер зневажає свій народ, визначаючи його інтелектуально неспроможним. Народ, своєю чергою, демонструє неповагу і розчарування своєму лідерові.

Все, що не відбувається в нашій країні, сумно. Фантомний біль імперської Росії нам дуже дорого коштує. Не в грошах. Перш за все, в життях і пораненнях наших співгромадян. У сплюндрованій долі мільйона (або більше) переселенців, які тікали від неприйняття «нових режимів» в Україну. Не в Росію. Можна тисячу разів звинувачувати в розпалюванні сепаратизму колишніх депутатів Царьова і Колесніченка, забуваючи звинуватити себе в небажанні думати, перш, ніж йти вибирати нову владу. Не бажаючи пам'ятати, який горючий матеріал підливали у тліюче вогнище сепаратизму наші суперпатриоти Тягнибок і Фаріон. Багатий грошима та інтелектуалами Київ двічі проголосував за Леоніда Черновецького. І що, хтось з винуватців цієї ганьби покаявся? Так, це я й про вас, знову висхідна зірка української політики Юлія Володимирівна.

Сьогодні Києвом керує професійний боксер. «Хороший мужик» - так ми говорили про нього перед виборами. Але чомусь він не хоче побачити страждання своїх виборців-людей похилого віку, які годинами стоять у безглуздих чергах в очікуванні дива – нової, чергової картки киянина у відділеннях Ощадбанку. Впевнений, мер Черновецький, шанувальник київських бабусь, давно б на таке мордування відреагував.

Адже все очевидно. Відомі всі рецепти побудови ефективної демократичної держави. Нобелівські премії успішним національним менеджерам не присуджують. Оскільки ніяких особливих одкровень в їхній діяльності немає. Все відомо: спочатку необхідно виявити політичну волю. Потім – закликати фахівців, яких достатньо в нашій напівєвропейській країні. Фахівців, а не партнерів зі свого бізнесу. Решта – технічні проблеми, які розв'язуюються.

Пам'ятаєте, у Ільфа і Петрова в Воронячій слобідці на антресолях жила бабуся, яка для освітлення палила лучину, оскільки в електрику не вірила? Сьогодні ця бабуся керує моєю країною. Погано, невпевнено керує, тому кличе до нас варягів. Що ж, традиція продовжується: раніше нами керували ленінські куховарки. Докерувалися до раптового руйнування тоталітарної імперії. Про смерть якої так гірко говорить пан Путін.

Знаю, бабуся керуватиме моєю країною недовго. І варяги не допоможуть. Хто наступний?