Те саме місто, де вночі падали ракети, вранці годує качок і йде за морозивом. Ми навчилися жити поруч зі смертю, - Оксана Забужко

"Як тебе не любити... Русанівська набережна, тихий, благісний ранок. Туркочуть голуби, мостячись на осоння на бетонній плиті, скрекочуть жаби в очереті. Кілька дідків уткнулось у Дніпро вудками, зоддалеки на пісочку загоряє старша пані в бікіні", - пише українська письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"По доріжці час від часу трюхикають бігуни, прогулюються люди з дітьми й собаками.

– Назаре, ми йдемо за морозивом!
– Нііііі!
– Що ні? Не хочеш морозива? Тоді залишайся тут!

Назар поспішно наздоганяє самокатиком тата й маму: хто ж не хоче морозива!

Інший хлопчик годує з мамою в березі качок. ("А качечка випливає /З качуром за ними, /Ловить ряску, розмовляє /З дітками своїми", – послужливо підказує мені мозок десь у цьому самому віці вперше й прочитане). На плесі дзеркаляться хмарки, білі по синьому, вдалині, у прямій перспективі блищить лаврська дзвіниця.

Те саме місто, в якому цілу ніч вибухали ракети. Ті самі люди, які просиділи її в коридорах. На іншому кінці, по той бік Дніпра ще, либонь, розгрібають завали й змивають з асфальту кров. А ми поки що живі, значить, треба жити. І "радувацця нада", як буркнув мені вранці неговіркий літній таксист, навряд чи підозрюючи, що озвучує базові засади християнської етики майже за Сковородою.

Ні тіні страху в повітрі (влітку, коли супостати по "Охматдиту" вдарили, ще було!). Ні тіні, ні сліду тих темних енергій, що їх тамті грьобані кандидати-в-Саурони намагаються в нас розбудити: задавляться ("Птн хло раша параша", життєствердно підказує графіті на бетоні).

Ми справді навчилися жити поруч зі смертю. Жити – а не виживати, не перетерплювати своє, Богом дане, життя з чужої ласки. Зрештою, ми завжди це вміли. По-вченому це називається – відчуттям трагічного. І може, найстисліше його висловив, понад пів століття тому, тутешній-таки, "русанівський" поет – може, навіть, з цього самого ракурсу дивлячись на світ і Київ:

Така золота, що нема зупину,

Така буйна – нема вороття...

В останніх коників, що завтра загинуть,

Вчуся ставленню до життя (с).

Вічний спочин загиблим цієї ночі.

Переможемо".