Дипломатія доби президента Зеленського. Рік перший, - Єлісєєв

Днями минає рік від моменту вступу Володимира Зеленського на посаду шостого президента України. Згідно з Конституцією, однією з ключових сфер відповідальності глави держави є зовнішня політика. Він, зокрема, "представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави". Крім того, завдяки внесеним у 2018 році конституційним змінам, президент є "гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору". А в умовах триваючої агресії з боку Росії критичне місце в діяльності очільника держави посідає захист незалежності, відновлення суверенітету і територіальної цілісності України.

Спробуємо проаналізувати, якою була зовнішня політика доби Зеленського в перший рік його каденції. Цей нетривалий відтинок часу не дозволяє дати відповідь на всі ключові запитання. Проте вже дає можливість зрозуміти стиль і характерні особливості української дипломатії під керівництвом шостого президента. Ключовий висновок року — зовнішній політиці нового президента бракувало цілісності, системності, продуманості, вивіреності, послідовності та професійності. Як наслідок — послаблення міжнародних позицій та суб'єктності України, втрата ініціативи і падіння коефіцієнту корисної дії від зовнішньополітичних дій. Як підсвідомо зауважив один із чиновників Банкової, президент, крім свого гумористичного хисту, більше нічого не зміг запропонувати на дипломатичному фронті для відстоювання національних інтересів держави.

12-місячний період зовнішньополітичної каденції очільника країни можна умовно розділити на три етапи.

Перший— медовий місяць дипломатії Зеленського. Завдяки запасові міцності попередніх років та підвищеному інтересу з боку міжнародної спільноти через гучну перемогу на виборах, на одному диханні відбулися його перші візити і контакти з ключовими партнерами — символічний вояж до Брюсселя, зустріч у Берліні з канцлеркою ФРН Ангелою Меркель, переговори у Парижі з президентом Франції Емманюелем Макроном, телефонна розмова з президентом США Дональдом Трампом, проведення у Києві чергового саміту Україна —ЄС. Перші зобов'язання і, як з'ясується пізніше, перші конфузи в діловому спілкуванні.

Другий етап — відчайдушна боротьба за зустріч із главою Білого дому в Овальному кабінеті, особисту розмову з президентом РФ Владіміром Путіним та проведення саміту "нормандської четвірки". Опинившись у полоні поспішних, популістських обіцянок та непрофесіоналізму, президент Зеленський так і не отримав аудієнції у Вашингтоні, погодився на виконання невигідних для України політичних умов лише для того, аби відбувся Нормандський саміт і вдалося подивитися в очі очільникові країни-агресора. Викресливши з публічної риторики засудження російської агресії, погодившись на російський варіант "формули Штайнмаєра" та нашвидкуруч відвівши українські війська в трьох точках російсько—українського фронту (незважаючи на це, там так і не припинили стріляти), український президент, фактично, купив Путіну квиток до Парижа за рахунок України. І водночас — створив сприятливі умови для початку міжнародної реабілітації Кремля.

Третій етап— так звана форс-мажорна дипломатія Зеленського, що стала наслідком "Оманної" січневої подорожі президента, невиконання Паризьких домовленостей про припинення вогню в Донбасі, капітулянтських "дванадцяти кроків Мюнхена", збиття українського літака МАУ в Ірані та неочікуваного удару епідемії коронавірусу.

У перші місяці своєї каденції шостий президент виявляв жвавий інтерес до зовнішньої політики. Цьому сприяв ореол міжнародної слави після переконливої перемоги на виборах. Перші телефонні контакти і закордонні візити, під час яких партнери не скупилися на компліменти й вітання на адресу нового лідера, створили хибне уявлення, що "медовий місяць" триватиме вічно, а Володимир Зеленський впевнено стає "одним з найуспішніших світових лідерів сучасності". Відірваність від реалій і дилетантська переконаність, що зовнішня політика — це просто, а вдалий жарт може бути "зброєю", запаморочили голову Зеленському. Внаслідок цього ми стали свідками хибних і провальних дипломатичних кроків нового глави держави. Чого вартує його відео-експромт під назвою "Надо же поговорить", у якому він пропонував скликати зустріч ключових міжнародних партнерів із запрошенням В.Путіна з метою врегулювання ситуації в Донбасі. Або заява Зеленського, що задля встановлення миру в Донбасі достатньо просто "припинити стріляти". Чи твердження про те, що варто лише зустрітися з президентом Путіним, подивитися йому у вічі, і всі питання буде врегульовано. Не можна не згадати і безвідповідальних заяв під час телефонної розмови з президентом Трампом, коли він дозволив собі критично висловитися на адресу лідерів Німеччини та Франції. Недолуго пролунала й ідея Банкової про необхідність укладання міжнародного договору стосовно безпеки України. Цей список фейлів та холостих пострілів, що дискредитували як українську дипломатію, так і самого президента, а головне — нівелювали міжнародну довіру до нього, можна було б продовжувати.

На жаль, за перший рік президентства Зеленського зникли характерні для української дипломатії п'яти попередніх років такі риси як солідність, передбачуваність і послідовність у зовнішньополітичних діях, твердість у відстоюванні та просуванні національних інтересів держави. Натомість їхні місця зайняли авантюризм, дилетантство, хаотичність і орієнтування не на національні інтереси, а на лояльність до Зеленського та його команди радників-помічників.

Негативно позначилася на зовнішній політиці кадрова чехарда у владній команді: впродовж року Зеленський працював із трьома главами зовнішньополітичного відомства. Ця невизначеність разом із недовірливим ставленням Зеленського до МЗС позначилися зі знаком мінус на морально-психологічному кліматі українських дипломатів і ролі міністерства в системі зовнішньої політики держави. Несприятливим чинником стало й фактичне усунення будівлі на Михайлівській від ключових напрямів зовнішньої політики — переговорного процесу щодо врегулювання ситуації в Донбасі та деокупації Криму, американського треку.

Позитивним боком Зе!дипломатії було вкрай чутливе ставлення до консолідованої думки громадянського суспільства, яку президент намагався врахувати у своїй діяльності. Наочним прикладом стало дотримання Зеленським "червоних ліній" у позиції України на Паризькому саміті "нормандської четвірки". Поки що дослухається президент і до підходів суспільства щодо неприйнятності створення в рамках Тристоронньої контактної групи так званої консультативної ради. Хоча останні рухи глави Офісу в рамках перезапуску ТКГ все ще не переконують, що ця небезпечна ідея остаточно знята з порядку денного.

У перший рік дипломатія Зеленського концентрувалася на таких напрямах:

1. Протидія російському агресору — відновлення територіальної цілісності в Донбасі та деокупація Криму

На жаль, на цьому треку нічим похвалитися. Незважаючи на заохочувальну риторику західних партнерів, здобутків, на жаль, обмаль, особливо враховуючи обіцянки президента Зеленського швидко відновити мир у Донбасі і повернути Крим. Варто лише нагадати абсолютно голослівні запевнення тодішнього міністра закордонних справ Вадима Пристайка про завершення війни за шість місяців.

Головне, що за рік так і не було ухвалено чіткої проукраїнської стратегії мирного врегулювання ситуації в Донбасі, а також стратегії деокупації Криму. Навіть більше: фрагментарні та непродумані кроки на мінському треку лише ускладнили ситуацію, зробили Україну заручницею політичних примх Кремля. Тут варто нагадати про неоднозначні ідеї Банкової щодо відновлення економічних зв'язків з окупованими Росією українськими територіями. Так і не була реалізована представлена з помпою ініціатива примирення українців по обидва боки лінії розмежування. Не запрацював справді ефективно, як обіцялося, інформаційний канал для українців в ОРДЛО з метою протидії російським фейкам. Зникли останні ілюзії щодо встановлення швидкого миру в Донбасі.

У питанні врегулювання ситуації на Сході Зеленський ішов шляхом найменшого опору. Йому не вдалося добитися повного та всеосяжного режиму припинення вогню і зробити так, щоб українські герої більше не гинули від ворожих куль. Тоді він погодився на давно нав'язувану Москвою ідею "розведення сил і засобів" вздовж контактної лінії, що означало фактичний відступ українських збройних сил та повернення агресору відвойованих українських територій. Невипадково проти цієї ідеї виступив і міністр оборони Андрій Загороднюк, що стало однією з підстав для його звільнення.

Замість того, аби наполягати на виконанні Росією безпекової частини мінських домовленостей, Зеленський погодився на кремлівську версію "формули Штайнмаєра", фактично легалізуючи російський сценарій врегулювання ситуації в Донбасі. Не вдається здійснити обмін заручниками, які причетні до подій у Донбасі, за формулою "всіх на всіх", — глава держави погоджується на російський принцип обміну "всіх встановлених на всіх встановлених", віддаючи тих злочинців і беркутівців, які не мають жодного стосунку до згаданих вище подій. Таким чином закладено основу для нескінченного й дозованого процесу обміну, спонукаючи Кремль постійно поповнювати обмінний фонд, збільшуючи кількість українських громадян за ворожими гратами. Апогеєм безвідповідальності стало звільнення ключового свідка збиття літака МН-17 В.Цемаха, що утворило тріщину непорозуміння у відносинах із Нідерландами.

Замість того, щоб тримати тверду переговорну лінію з агресором за принципом "спершу безпека", Зе!дипломатія продовжувала пливти в руслі російської логіки, яка полягала в перекладанні на Україну відповідальності за вирішення політичних аспектів "Мінська". Промовистим свідченням цього стали результати Паризького саміту нормандського формату в грудні 2019 року. Москві вдалося "нарізати" Україні домашні завдання на політичному треку, при цьому не взявши на себе жодних безпекових зобов'язань. Так і не було встановлено в Донбасі повного і всеосяжного режиму припинення вогню, не врегульовано питання відновлення Києвом контролю над україно-російським кордоном, аби унеможливити постійне постачання Росією до своїх збройних сил зброї, техніки та військової амуніції.

Канула в Лету ідея створення підгрупи з питань кордону в рамках Тристоронньої контактної групи для підготовки поетапного плану відновлення Україною контролю над 400-кілометровою ділянкою україно-російського кордону. Не отримала дальшого розвитку й ініціатива, яку підтримали наші партнери, щодо розміщення на окупованій частині Донбасу миротворчої операції ООН. Нагадаю: концепція такої операції ще у 2018 році була узгоджена у форматі Україна —США —ФРН —Франція і передана на розгляд Москві. Більше того, ідея розміщення в Донбасі міжнародної миротворчої місії під егідою ООН для сприяння імплементації Мінських домовленостей увійшла до тексту коаліційної угоди уряду Німеччини. На жаль, дипломатія Зеленського впродовж року так і не використала майданчики Ради Безпеки і Генасамблеї ООН для просування цієї ідеї. А сам президент і словом не обмовився про цю важливу ініціативу, якої так боїться російський агресор, під час свого виступу з високої трибуни ООН у Нью-Йорку у вересні 2019 року.

Однією з базових умов переговорного процесу мала б стати побудова ефективної системи ув'язок у вигляді "дорожньої карти" як ефективної гарантії виконання домовленостей, передусім у безпековій сфері. З ухваленням "формули Штайнмаєра" Україна втратила один із ключових важелів впливу в переговорах з Росією, через який могла б вимагати суттєвіших кроків на безпековому треку.

Нав'язливим і шкідливим стало бажання українського президента повирішувати все особисто з Путіним у двосторонньому форматі або у форматі Єрмак—Сурков/Козак, що засвідчило очевидну переоцінку ним переговірних та дипломатичних здібностей як своїх особисто, так і своєї "правої руки".

На жаль, упродовж року практично нічого не було зроблено для відновлення вільного судноплавства в акваторіях Азовського і Чорного морів. Не було вжито рішучих заходів у координації з міжнародними партнерами задля недопущення повзучої анексії Азовського моря з боку Росії. Ця тема зникла з порядку денного дипломатії Зеленського. Натомість в Україні її місце зайняли дивні обвинувачення п'ятого президента в "азовському інциденті". Завершилася пшиком широко розрекламована міжнародна інвестиційна конференція щодо відновлення Донбасу, де президент пообіцяв мобілізувати 10 млрд дол. інвестицій. Добре, що хоч продовжує працювати програма ЄС зі сприяння соціально-економічному розвиткові Приазов'я, ініційована та пролобійована ще під час каденції попередника Зеленського.

Не відреагувала адекватно дипломатія Зеленського і на відкриття Росією залізничного сполучення через Керченський міст. Київ мав би власним прикладом показати, що такі дії Москви мусять каратися додатковими санкціями, в тому числі стосовно тих компаній, які використовують цей шлях для контактів із окупованим Кримом. Не дочекалися ми й обіцяних національних санкцій із боку України за процес незаконної паспортизації Росією українських громадян, що мешкають на території ОРДЛО. А рішення президента Зеленського про українські паспорти для росіян як відповідь на російський випад так і залишилося в пам'яті більше як піар-фішка, ніж як влучний постріл.

Серед позитивів на донбаському треку слід відзначити гуманітарний вимір — обмін заручниками та звільнення українських громадян, у тому числі знакових осіб, із російських в'язниць. Важливим кроком стала також реконструкція і відкриття мосту в районі Станиці Луганської. Відзнаки заслуговує призначення віцепрем'єр-міністра — міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, від якого чекаємо більшої ініціативності та розширення діапазону діяльності за рамки забезпечення роботи Тристоронньої контактної групи.

Добрим знаком стало продовження використання міжнародних судових інстанцій та механізмів для притягнення російського агресора до міжнародно-правової відповідальності. Завдяки закладеним у попередні роки основам, вдалося відстояти позиції України в рамках Міжнародного трибуналу з морського права і забезпечити рішення про звільнення Росією 24 українських моряків, захоплених нею в листопаді 2018 року, а також повернення трьох українських суден. Однак дипломатія Зеленського так і не скористалася цим вердиктом, вирішивши з помпою повернути наших моряків у рамках обміну з РФ, а не шляхом їх безумовного звільнення агресором. Безпрецедентним для світової юридичної практики стало й рішення Міжнародного суду ООН щодо визнання своєї юрисдикції для подальшого розгляду позову України проти Росії, постійного члена Ради Безпеки ООН (!), за порушення двох міжнародних конвенцій — щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації та про боротьбу з фінансуванням тероризму. Але скористається дипломатія Зеленського цим шансом чи "продасть за безцінь" — питання далеко не риторичне.

Напрям деокупації Криму, крім призначення фахового представника президента в АРК та його юридичної активності, поки що нічим особливим не відзначено. На жаль, так і не вдалося забезпечити звільнення кримських татар з російських в'язниць, не створено міжнародного майданчика для деокупації Кримського півострова. Хибними були й заяви членів команди Зеленського про відновлення водопостачання до анексованого Криму. Позитивом є тверда й послідовна позиція міжнародних партнерів щодо невизнання незаконної анексії Криму Росією, традиційне продовження міжнародних санкцій та переконливе голосування в рамках ГА ООН відповідних резолюцій на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, включно з Кримом, — усе те, що було закладено ще в епоху п'ятого президента.

Завдяки запасу міцності попередніх років, у позитивному руслі працювала багатостороння дипломатія України, передусім у рамках ООН і ОБСЄ. Прикрим провалом на цьому треку стало допущення Україною зняття санкцій з Росії в рамках ПАРЄ і відновлення права голосу для російської делегації. Прикметною, у цьому контексті, стала реакція дипломатії Зеленського, яка прогнулася і списала очевидну невдачу на недолуге "це було вирішено до нас".

2. Відносини зі США

Перший рік президентства Зеленського у відносинах зі США став роком втрачених можливостей. Це, крім того, хрестоматійний приклад для фахівців-міжнародників, як через непрофесійність, авантюризм і некомпетентність можна зіпсувати відносини з одним із ключових партнерів України, втративши чималу кількість досягнень за попередні роки.

Головне, похитнулася довіра до нашого керівництва з боку вагомих гравців американського істеблішменту. Лише за рік Україна у Вашингтоні з образу держави, яка протистоїть російській агресії і потребує підтримки США, перетворилася на вкрай токсичну тему внутрішньої американської політики, з відповідними наслідками для всього комплексу відносин. Апогеєм цього стали безпрецедентні слухання в Конгресі американських дипломатів щодо імпічменту Трампа внаслідок так званої справи "послуги за послугу", тобто "надання американської військової допомоги в обмін на розслідування справи Байдена в Україні". На жаль, вкрай образлива і неприємна для України справа під назвою "україногейт" відтепер назавжди увійшла в усі підручники з історії США та енциклопедії. А президент Трамп активно штампує за Україною образ "дуже корумпованої країни", що фактично стало вироком широко задекларованій та обіцяній антикорупційній політиці Зеленського.

Перелік проблемних питань і невдач у відносинах із Вашингтоном невпинно поповнювався протягом року. Фактично через відставку одного з ключових гравців — спецпредставника США посла Курта Волкера, обнулилася участь американської сторони у процесі врегулювання ситуації в Донбасі. Це не могло не позначитися негативно на позиціях України в переговорному процесі. Вже немає проукраїнського лобі в Білому домі, як це було в часи радника з питань нацбезпеки Джона Болтона, який відігравав важливу роль у тиску на російського агресора і в ухваленні рішення про надання Україні летальної зброї.

Не дивно, що за цей час не було реалізовано жодного масштабного інвестиційного чи торговельно-економічного проєкту зі США. Україна так і не наростила співпрацю в оборонній сфері: протитанкові комплекси "Джевелін" та катери "Айленд" так і не поступилися місцем більш амбіційним проєктам у вигляді бойових американських гелікоптерів чи комплексів протиповітряної оборони "Патріот", про які був розпочатий діалог у попередні роки. Не відбулося і обіцяного нарощування співпраці у зміцненні військово-морського потенціалу України.

Через епопею з імпічментом президента Трампа не вдалося наповнити реальним змістом політико-безпековий діалог, зокрема започаткувати процес отримання Україною статусу ключового союзника США поза НАТО й ініціювати обговорення ідеї про укладення двосторонньої безпекової угоди зі Штатами.

Ми так і не побачили активізації діалогу в рамках двосторонньої Комісії зі стратегічного партнерства, що балансував на межі замороження. На цьому тлі промінцем надії прозвучав сигнал міністра Кулеби під час його телефонної розмови з держсекретарем США Помпео про перспективи чергового засідання згаданої Комісії.

Так і не відбувся широко анонсований упродовж року візит президента Зеленського до Білого дому. Натоміть ми побачили підступну спільну заяву Трампа —Путіна до 75-ї річниці зустрічі на Ельбі, до реагування на яку українська дипломатія поставилася безініціативно і беззубо. Хоч би скільки оптимістичних заяв про підготовку візиту робила команда Банкової, у 2020 році його не варто чекати. Тепер головним завданням дипломатії є бодай недопущення втягування України в американські виборчі перегони, а також отримання кредитних гарантій з боку США для забезпечення макрофінансової стабільності.

Двосторонні відносини зі США можна було б вважати катастрофічно провальними, якби не американська тверда позиція щодо подовження потужних санкцій проти російського агресора, запровадження обмежувальних заходів проти "Північного потоку-2" та на рідкість правильне кадрове рішення Зеленського про призначення послом України у Штатах супердосвідченого кар'єрного дипломата Володимира Єльченка.

3. Двосторонні відносини

Тут передусім ідеться про розвиток двосторонніх відносин з Угорщиною і Польщею. Насправді нічого нового в цій сфері не відбулося. Після обрання нового президента в Україні наші сусіди вирішили змінити тактику в діалозі, намагаючись через загравання з главою держави схилити його до власного сценарію розвитку відносин і добитися поступок. Але в цілому стратегія наших сусідів так і не змінилася. Угорщина як наполягала, так і наполягає на своїй позиції щодо врахування прав угорської національної меншини на Закарпатті, включно з освітніми потребами, пов'язавши це з відновленням діалогу по лінії Україна —НАТО. На жаль, ухвалення українським парламентом відповідних компромісних змін до законодавства, що надає право угорській нацменшині вивчати угорську мову, не привело до прориву. Будапешт продовжує вдаватися до провокацій на кшталт пропагування автономії для угорської громади Закарпаття. Своїми діями й заявами Угорщина дає чітко зрозуміти, що зміна політичної команди на Банковій і примирливі жести Києва не позначатимуться на угорській політиці стосовно України.

Польща продовжує вимірювати рівень двосторонніх відносин готовністю України до гри за польським сценарієм у питанні розв'язання проблем непростого історичного минулого. Негативна риторика трохи знизилася, але проблеми так і залишилися.

Відчувши прогалину в розвитку відносин із країнами Азії, Африки та Латинської Америки, новопризначений міністр закордонних справ Дмитро Кулеба аргументовано відреагував і проголосив одним із пріоритетів української зовнішньої політики азійський вектор. Поступово почала вимальовуватися ставка на Китай при розвитку двосторонніх відносин на азійському треку. Водночас, реалізовуючи таку амбітну ініціативу, варто дуже ретельно зважувати наступні кроки та їх наслідки, з урахуванням дедалі чіткішої кристалізації протистояння між США і КНР, а також не забувати про Японію, яка простягнула руку щедрої допомоги Україні у найскрутніші часи російської агресії і має значний фінансово-економічний потенціал для нашої підтримки.

Відзначимо важливі кроки в розвитку стратегічного партнерства з Азербайджаном, Білоруссю і Туреччиною, апогеєм чого став візит президента Ердогана в Україну з проведенням двосторонньої Стратегічної ради. На жаль, попри обіцянки, команді Зеленського так і не вдалося завершити процес укладення угоди про зону вільної торгівлі з Туреччиною.

Зі знаком плюс розвивалися відносини з Канадою, насамперед завдяки лідерській ролі прем'єра Джастіна Трюдо та активності найпотужнішого промоутера інтересів України у світі Христі Фріланд.

4. Курс на інтеграцію в ЄС та НАТО

Загалом двосторонній діалог з ЄС був рівним і послідовним, чому сприяло рішення президента провести черговий саміт Україна—ЄС відразу після виборів.

Володимир Зеленський успішно пройшов випробування першим після обрання візитом до Брюсселя. Позитивним було поступове налагодження двосторонніх відносин очільника Української держави з новим складом керівництва ЄС. Відзначення заслуговує підтвердження послідовності зовнішньополітичного курсу на інтеграцію в ЄС та сигнал про готовність реалізації політики секторальної інтеграції України на основі "чотирьох союзів" (енергетичний союз, цифровий ринок, юстиція і безпека, митна співпраця).

Але у 2020 році і українське суспільство, і наші європейські партнери стали свідками початку поступового гальмування новою владою процесу зближення з Євросоюзом, про що свідчать і програми урядів президента Зеленського, і реальні дії парламентсько-урядової команди "Слуги народу" зі згортання та, як любив казати комісар ЄС Йоганнес Ган, "скочування назад" з широкого спектра впроваджених євроінтеграційних реформ, передусім у царині антикорупційної політики.

Команда Зеленського продовжує ходити до ЄС по гроші, лякаючи банкрутством України, а паралельно зачищає реформовану прокуратуру, НАБУ, знищує незалежність судової гілки влади, погрожує прозорим публічним закупівлям, піддає ревізії реформу державної та медичної служб. На додачу все частіше вустами своїх спікерів команда Зеленського починає голосно розмірковувати на тему "А що нам дав Євросоюз? А навіщо нам Угода про асоціацію?". Як наслідок, минув рік, а Зе!команда все ще не спромоглася отримати жодного євроцента макрофінансової допомоги ЄС. Добре, що Євросоюз ще не махнув рукою на "команду реформаторів" і залишає відчиненими двері для програм макрофінансової допомоги, включно з новою пропозицією обсягом 1,2 мільярда євро.

На жаль, нова владна команда дедалі частіше розглядає реформи, в тому числі в рамках Угоди про асоціацію, як "хотєлкі" західних партнерів, а не рецепт становлення сильної, європейської, конкурентоспроможної, демократичної держави. Це до болю нагадує як риторику часів Януковича, так і наратив Кремля про доцільність свого власного, "третього", шляху для України, "моста" цивілізацій. На жаль, це — шлях до "сірої зони" між Заходом та Росією і, як наслідок, затягування України в російську зону впливу та втрата української незалежності і державності.

Аналогічні тенденції спостерігаються і у відносинах із НАТО, де під приводом "прагматизації співпраці" українська дипломатія фактично знизила рівень амбіцій, обмеживши його лише прагненням бути включеною до Програми розширених можливостей альянсу. Так і не був використаний Лондонський саміт НАТО у грудні для винесення Україною питання про отримання Плану дій щодо членства (ПДЧ). Таким чином, реальна інтеграція України до НАТО, фактично, поставлена на паузу. Надалі важливо пильнувати, щоб "карта НАТО" з легкої руки Зеленського не опинилася в минулому під час чергових "пакетних торгів" за тимчасове примирення з Росією.

5. Протидія пандемії коронавірусу

Дипломатичні зусилля з протидії коронавірусу стали символічним завершенням та підсумком першого року каденції Володимира Зеленського на посаді глави держави і головного дипломата країни. Варті відзначення його широкі контакти з іноземними візаві, яких за термін карантину не бракувало. Це однозначно важливий перспективний внесок Зе!дипломатії в часи після коронавірусу, оскільки традиційно настане той момент, коли міжнародні партнери оцінюватимуть допомогу, надану їм у скрутні часи. І тут варто нагадати такі позитивні приклади, як невпинні перельоти нашої "Мрії" з доставкою життєво важливих вантажів, направлення українських медиків до епіцентру коронавірусу в Італії, зусилля з повернення іноземних громадян з Китаю нашими бортами.

Тим часом і в цій справі не обійшлося без недоліків. Самоізоляція для протидії поширенню вірусу, можливо, і є найдійовішим способом стримати пандемію, але точно не у випадку захисту національних інтересів держави. Об'єктивно протидія COVID-19 відчинила багато дверей для міжнародних контактів, якими слід було б скористатися для спільного вибудовування не лише протидії коронавірусу, а й протидії вірусові російської агресії. От саме з цим завданням дипломатія шостого президента не зовсім упоралася: з кожною новою телефонною розмовою проблематика Донбасу і Криму все частіше фіксувалася не на передовій світових пріоритетів, а в категорії "за наявністю часу".

Справжнім конфузом дипломатичної команди Зеленського стало запровадження суворих обмежень та жорсткого контролю з боку влади над виїздом українських заробітчан до країн Європейського Союзу. Така ініціатива в дусі радянської спадщини викликала багато запитань як серед українців, так і серед міжнародних партнерів. Дивно виглядало, як Україна, відчинивши двері для безвізових подорожей до Європи, власноруч обмежує свободу руху для власних громадян. По суті, робимо "постріл собі в ногу".

Слід пам'ятати, що пандемія і самоізоляція закінчаться. Головне, щоб на самоізоляції не залишилася українська боротьба за територіальну цілісність і суверенітет.

Наступний річний період на зовнішньополітичному фронті обіцяє бути не менш відповідальним і напруженим, ніж перший.

Поряд із питаннями відновлення територіальної цілісності та протидії російській агресії з'являються нові виклики, пов'язані з украй скрутною фінансово-економічною ситуацією в Україні та подоланням негативних наслідків епідемії коронавірусу. У зв'язку з цим на порядку денному команди Зеленського гостро постане питання відновлення програми співпраці з МВФ, яку шостий президент так і не зміг запустити в перший рік правління.

Після президентських виборів у США нагальним буде питання перезавантаження україно-американського стратегічного діалогу і налагодження або відновлення особистих стосунків із господарем Білого дому через організацію довгоочікуваного візиту українського президента.

Наступний період позначиться і входженням у критичну фазу процесу врегулювання ситуації в Донбасі, що потребуватиме від глави держави та його команди професійності, системності, стійкості, а головне, твердості у відстоюванні національних інтересів. Головування Німеччини в ЄС у другій половині 2020 року створить нові можливості для просування євроінтеграції України, якими ми повинні обов'язково скористатися.

Без активної, а головне, ефективної міжнародної співпраці та допомоги Україна навряд чи зможе наодинці впоратися з непростими викликами. Тому роль і значення дипломатії лише зростатимуть. Відтепер помилок, які могли б бути списані на попередників чи на недосвідченість глави держави, міжнародні партнери вже не прощатимуть. Імунітет, яким був наділений президент Зеленський більшу частину першого року каденції, випарувався. А на його місце, на жаль, приходить не впевненість у незмінності прозахідної політики, а роздратування з боку наших партнерів політикою з ознаками реваншу в царині демократичних реформ і верховенства права, а також нездоланною залежністю української влади від олігархів.

Як підсумок, упродовж року дипломатії Зеленського все ще не вистачало барв, вона залишалася тьмяною і безпорадною. Хоча певна позитивна еволюція президента Зеленського, а відтак, і його дипломатії — від наївного романтизму і навіть авантюризму в бік державницького прагматизму — все-таки відбувалася. Однак на межі першого року каденції відчутних дивідендів ця еволюція так і не принесла.

Маємо цілком виправдані надії, що в другий рік каденції Зеленського, в разі сталості владної команди, у тому числі і в будівлі на Михайлівській, усе-таки відбудеться повернення української дипломатії на перевірені й вивірені рейки підходів перших років протидії російській агресії. Віримо, що главі МЗС не забракне ані ініціативності, ані відчуття честі мундира, ані твердості в захисті національних інтересів. Важливо, щоб аналогічне ставлення до чутливої дипломатичної матерії було й на Банковій. Менше форми та улещань, більше змісту, професіоналізму, а головне, результативності.

Важливою запорукою успіху на дипломатичному фронті має стати повна довіра з боку президента до МЗС. Тут варто підкреслити цікавий феномен, який виявив перший рік дипломатії Зеленського. В тих ситуаціях і діях, де віддавалася перевага професіоналізму і де не було дилетантського втручання Банкової, завжди приходив успіх і позитивний результат. І навпаки. Зокрема, про це свідчать наведені вище приклади з міжнародними судовими інстанціями, де професійно й компетентно працювали українські дипломати, а також консульський напрям, який особливо яскраво проявив себе під час евакуації громадян України на Батьківщину через спалах епідемії коронавірусу.

Позитивом попередніх кількох місяців є те, що поступово відновлюється професійна команда МЗС. Призначення президентом професійних і кар'єрних дипломатів керівниками закордонних дипустанов України, передусім у США, ООН, Китаї, Японії, Раді Європи, ряді африканських країн, дають привід до оптимізму щодо активізації двосторонніх контактів і просування економічної дипломатії у світі на користь інтересів України.

Є сподівання, що з призначенням посла при НАТО і курируючого заступника міністра закордонних справ пожвавиться наш курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію в координації з профільним віцепрем'єр-міністром України. Відновилися надії на продовження успішної роботи в міжнародних судових інстанціях, як і в розслідуванні авіакатастроф МН-17 та українського літака МАУ, завдяки недавньому призначенню нового заступника міністра закордонних справ України.

Потрібно боротися, щоб Україна й надалі залишалася серед пріоритетів міжнародної політики, а принцип "нічого про Україну без України" відновив дію. Адже втратити міжнародну суб'єктність України набагато легше, ніж потім її відновлювати. Варто пам'ятати, що державницька стратегія зовнішньополітичної гри і цілісна та фахова команда однодумців — важлива запорука успіху як для дипломатії Зеленського, так і для всієї України.

Костянтин ЄлісєєвНадзвичайний і Повноважний Посол, голова ГО «Центр нових рішень»

Джерело