Помер найстарший кобзар України

22 березня на 90-му році життя помер найстаріший кобзар України Ігор Рачок. Про це повідомила Талалаївська селищна територіальна громада у Facebook, передають Патріоти України.

Ігор Рачок народився 25 лютого 1937 року в селі Лавіркове на Чернігівщині, де прожив усе життя. Він походив із родини станового козака Карпа Рачка. Музичну майстерність переймав у відомих кобзарів Євгена Адамцевича та Федора Співака. Окрім бандури, володів грою на гітарі, мандоліні та гармошці.

"Ігор Карпович був глибоко віруючою людиною. Його спів був молитвою, його слово – правдою, його бандура – голосом України. У його піснях звучала історія – козацька слава, народний біль, боротьба і надія. Він не шукав слави, але став голосом пам'яті. Не прагнув визнання, але залишив по собі глибокий духовний слід", – зазначили в громаді.

У 2008 році, за президентства Віктора Ющенка, Ігорю Рачку присвоїли звання заслуженого працівника культури України за вагомий внесок у розвиток культури та популяризацію кобзарства.

23 березня кобзаря відспівали у Петропавлівському храмі в місті Ромни на Сумщині. Поховали його у рідному селі Лавіркове.

Про кобзаря

Ігор Карпович Рачок зростав у родині, де українська культура була щоденною практикою: читали "Кобзар", інші твори українських письменників, співали козацьких пісень, обговорювали історію та долю України.

Змалку знав напам'ять багато текстів, зокрема значну частину "Енеїди", і рано сформував чітке відчуття національної ідентичності. Враження від поїздок на базар у Ромни, де він спостерігав живу народну мову й побут, а також контраст із чужим, російськомовним середовищем, лише посилювали це відчуття.

До кобзарства прийшов через живий досвід слухання – зокрема гри Євгена Адамцевича та інших народних музик. Дорослим, у 1964 році придбав бандуру і свідомо почав навчатися: їздив велосипедом десятки кілометрів до своїх учителів, переймав не лише техніку гри, а й сам спосіб виконання, інтонацію, репертуар. Вивчав думи за збірниками, але так само багато переймав "на слух", як це робилося в традиції.

У його репертуарі були народні думи та історичні пісні, зокрема "Дума про Марусю Богуславку", "Невольничий плач", "Дума про Олексія Поповича", а також твори про Саву Чалого, зруйнування Запорізької Січі та Хортицю.

Він принципово не виконував нав'язаних радянських творів, натомість співав заборонене – те, що зберігало історичну пам'ять і формувало відчуття спротиву. Через це за ним стежили, намагалися обмежити виступи, провокували, але він уникав відкритих конфліктів і водночас не змінював своєї позиції.

Рачок багато їздив по селах, співав для людей, записував старі пісні від носіїв традиції. Його поява часто була несподіваною – він ніби "виринав" у різних місцях і знову ніс той самий репертуар, який не звучав офіційно. Його спів не був сценічним у звичному сенсі – це була жива, природна форма існування пісні, без постановки, але з глибоким змістом.