"Колись, як була я малою, ми грали в якихось солов'їв-розбійників, чи в санітарок, чи в партизанів, та я так мчала, що нахромилася на забор і розпанахала глибоко і сильно собі кульшу. Кровяха цибенить, а я ничками мчу в травмпункт і плачу, бо влетить за порвані колготи. Тьотя Маша глянула, зойкнула: "та тобі ж тут шить нада", а я прохлюпала "не нада, лучче колготки зашийте", - пише у своєму блозі Татуся Бо, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"На колготах шить уже не було чого, хіба торбу для цибулі. З розпанаханою ногою я ховалася тиждень, ходила обробляти рану і брехала, шо мама знає, колготки ми сховали в партизанській ничці в подвалі. І от мама побачила на нозі під штаньми пов'язку і почалося. "Стойтамідисюди". Було і про то, шо "якби ти вбилася, я б тебе вбила". Ніхто не бив, але кричали сильно усі разом і по черзі. Главне, шо про колготки ніхто і не згадав.

Так завжди було – вигрібала зверху... Коли я почала обдумувати своє мамство і вибудовувати мільйон категорій "от я ніколи", то пункт "не орать і не погрожувать за травму" був чи не найпершим, мабуть десь після карточок домана, і харчуванням з броколі.

Коли Надя вперше впала і розбила собі коліно, я так орала в себе і на себе, мовчки і страшно, шо поки її донесла додому і заспокоїла, в мене пропав голос.

А якось я себе зловила на тому, що реву разом з нею і кажу, "мона було зразу і лоб розвалить. Нє?". Тобто пролізло таки воно оте пророщене радянською системою виховання. Сьогодні мені не відкривали на дзвінок в домофон... Довго. Шлях в чотири поверхи був мов на Еверест. Відкрила двері і нашипіла на всіх, навіть на рибок. Тепер зі мною ніхто не говорить, і навіть меченосець Мортіра".