"Держава не діє, вона взяла відкат. То як обнулити ситуацію з сепаратистами ОРДЛО?" - журналіст

"Прочитав "Дерево життя" про результати опитування сімей загиблих військослужбовців на "Дзеркалі тижня". Блискучий текст, шокуючі цифри, елегантні пасажи про милосердя, гуманізм, емпатію, людяність, які врешті-решт переможуть. Раджу прочитати." Про це журналіст Сергій Іванов пише у своєму Facebook, передають Патріоти України, продовжуючи:

Але я пишу цей пост не лише заради рекомендації. Такі тексти, як "Дерево життя", примушують задуматися, просіяти сенси крізь сито власного досвіду. Розповім вам дуже особисту реальну історію.

Жив і, на превеликий жаль, ще живе в Луганську один мій давній знайомий. Сепаратист-федераліст, захисник російської мови, якою не користується, один зі стовпів антимайданів і руської весни. Має там бізнес, співпрацює з бойовиками і російським оборонпромом, миє тут зароблені гроші на паях з СБУ і "воєнкою". Не великого розуму істота, але з претензією на "сєрмяжную правду".

На початку війни завдяки природній гнучкості, зв‘язкам і м‘якій колаборації з окупаційною владою примудрився не просто уникнути розкуркулення непросихаючими бойовими кентаврами Новоросії, а й навчився скеровувати несамовитий люмпенський гнів на людей, які були йому особисто неприємні або щось, на його переконання, винні.

Так, влітку 14-го, ця тварина здала бойовикам мого батька, глумливо попередивши мене про це заздалегідь, і тільки щасливий збіг обставин – легке осколкове поранення, лікувати яке батько поїхав до родичів – допомогло йому залишитися живим.

Будинок випатрали дочиста, але ж це не головне, як ви розумієте, хоча дуже важко було бачити самодостатню літню людину, яка через помсту дрібного блазня залишилася без дому та елементарних речей. Я вже не кажу про психологічний стан мами, сестри. Про власні рефлексії та фрустрації я взагалі не згадую – це розкіш.

І ось скажіть тепер мені, шановні емпати, що робити з цією простою як пекло ситуацією. Пробачити? Переблимати? Закрити очі, як це зробили СБУ з військовою прокуратурою? Чи все ж таки помститися за першої можливості, поки милосердя та гуманізм чинної влади не привели тварину, про яку я вам щойно розповів, під купол відомої будівлі на вулиці Грушевського, де вона отримає всі встановлені законом і забезпечені державним репресивним апаратом можливості надалі калічити долі неприємних їй людей, а таких – більшість країни.

Так, напевно я міг би пробачити, якби точно знав, що держава примусить його платити по рахунках за об‘єктивно скоєні злочини принаймні проти неї самої. Проте держава не діє, держава взяла відкат. То де знайти людяність у даному конкретному випадку? Як обнулити ситуацію?

Емпатія – це, звичайно, добре. Якщо вона не йде врозріз з базовими людськими уявами про справедливість.