Як вояки УПА боролися з московсько-чекістською навалою: Промовиста історія однієї української родини

Репресії торкнулись родини Галини Чорної, як і багатьох інших українських сімей. Серед її рідних, які на собі зазнали переслідувань радянської влади, зокрема, опинився вояк УПА. Він не лише не «здав» своїх побратимів під час допитів, але й вправно водив чекістів «за носа», змушуючи за допомогою неправдивих свідчень виконувати їх зайву, а часом і брудну роботу, наприклад, порпатися у купах з гноєм, повідомляють Патріоти України.

Про те, що у роду були репресовані та трагічно загиблі, Галина Чорна знала змалечку. Дядько, який цікавився родинною історією, часто розповідав їй про це. Утім уся інформація ґрунтувалась переважно на родинних переказах. Тож щойно в Україні відкрили архіви радянських репресивних органів, Галина одразу вирушила до них на пошуки документального підтвердження фактів.

Справа, яку вдалось отримати їй, стосувалась двоюрідного прадіда по материній лінії Івана Мохнюка. 21-річного хлопця з волинського міста Любомль затримали у 1947 році за участь в УПА разом з його напарницею Василиною Чуб. У постанові про арешт вказано, що він відбувся 28 травня 1947 року, утім, з документу також випливає, що затримання було затверджене та санкціоноване лише 2 червня. При цьому у протоколі самого арешту стоїть дата за 23 травня 1947-го, в протоколі обшуку 25 число, а в повідомленні про звільнення з Норильського табору вже 4 червня.

При обшуці в Івана вилучили, як зазначено в протоколі затримання, продукти харчування, сокиру, мішок з одягом та засобами гігієни, а також «націоналістичну літературу: 12 бандитських заповідей та декалог». Водночас в постанові про арешт йдеться про гвинтівку, набої та «націоналістичний тризуб».

Під час допитів, які тривали близько трьох місяців, Іван не здав нікого зі своїх побратимів, а навпаки водив чекістів за носа. Наприклад, розповідав про те, що упівцем є його рідний брат Василь. Це була правда, але на той момент Василя вже не було в живих. А от про рідну сестру Марію, яка теж була у лавах повстанців, нічого не сказав.

До речі, саме після ліквідації Василя та Марії батьки Івана змушені були покинути місто.

«Батько Івана, дід Стах служив на «Броненосці Потьомкіні» під час повстання. За словами моїх рідних, саме це і врятувало його з дружиною від висилки, як батьків «бандитів УПА». Вони просто самі переїхали з Любомля до села в сусідньому районі, щоб до них менше питань було», – розповідає Галина Чорна.

Але повернімось до затриманого Івана Мохнюка. Слідству він розповідав, що саме завдяки наполегливості рідного брата потрапив до лав Української повстанської армії: мовляв, той надіслав йому, солдату Червоної армії, листа, у якому просив тікати додому, що він і зробив. Потім, як зізнається Іван, саме брат дав йому гвинтівку та патрони, які у нього вилучили під час затримання.

Але ось як він пояснює наявність у себе зброї: «Гвинтівку він дав мені для того, щоб я, перебуваючи на нелегальному положенні, легше міг добувати собі продукти харчування».

Не заперечував Іван і того, що зустрічався з іншими упівцями. Однак, наголошував, що обидві зустрічі були випадковими. Описував він їх так: «Перший раз у лісі … до нас підійшли бандити «Собуцький», «Кутузов» і одного третього не знаю. Довго вони біля нас не були, лишень запитали: «Що, все ховаєтесь? Ну, ховайтесь!» – і пішли...»

Одна із провин, яку закидали чекісти Івану Мохнюку, був збір продуктів харчування для повстанців. Затриманий підтверджував: продукти збирав, утім, виключно для того, щоб прохарчуватися самому. Навіть конкретно казав, у кого брав харчі. От тільки на той момент ці люди, так само, як і він, вже були затримані.

Під час одного з допитів Іван сказав, що нібито знає місця двох криївок повстанців, та на слідчому експерименті виявилось, що він збрехав. Чому? Затриманий пояснив чекістам, що якийсь солдат, який охороняв його, мовляв, розповів, що навіть, якщо він покаже місця, його все одно не відпустять, тож він вирішив водити нквдистів непотрібними маршрутами. На питання, чому не повідомив про цю розмову слідчому, Мохнюк зазначив, що «соромився», при цьому знову дав неправдиві покази щодо криївок.

Після перевірки слідство знову виявило брехню і знову запитало Івана, що цього разу його змусило казати неправду.

«Я цей показ вирішив дати навмисно лиш тому, що при виїзді з міста Луцька на територію Головнянського району під час проведення чекістсько-військової операції чи по шляху пересування конвою хотів вчинити втечу і знову піти до діючої банди, але це мені не вдалось завдяки гарному за мною нагляду», – відповів Мохнюк.

Але і на цьому знущатися над чекістами Іван не припинив: повідомив, що знає про ще одну криївку в селі, щоправда вхід до неї слід шукати під купою гною (у кого саме у дворі не уточнив).

Нквдисти знову впіймали облизня і знову почали вимагати від затриманого пояснень, а він знову заявив: просто хотів втекти.

Вирок Івану Мохнюку оголосили 8 серпня 1947 року. За статтею 54-1 (зрада батьківщині) йому присудили 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та 5 років позбавлення прав.

Відбував своє покарання Іван Мохнюк у Норильську, у 4-ій зоні Горлагу, був активним учасником повстань. За 11 місяців до закінчення терміну його звільнили за амністією. Реабілітували чоловіка у 1993 році, а помер він у 1999 р.

Ще більш трагічною була доля у рідного брата прабабусі Галини по маминій лінії Василя Мохнюка.

Спочатку він працював канцеляристом, а вже у 1915-му потрапив за мобілізацією до царської армії.
У 1922 році його обрали депутатом польського сейму від «Блоку національних меншин».

Тим часом навесні 1940 року його дружину та двох дітей вислали до Казахстану. За три роки по тому син Василя пішов до Червоної армії зі сподіванням дійти таким чином до України. Та вже за 9 років – 24 грудня 1939 року – його знову заарештують. Цього разу НКВС. Підстава – співпраця з націоналістами. Слідство тривало півтора роки. Доказів знову бракувало. Офіційного судового рішення Василь Мохнюк так і не дочекався: 23 червня 1941 року, коли радянські війська почали відступати, він був убитий разом з іншими в'язнями луцької в'язниці.

«Є версія, що Олесь, як активним учасником «Просвіти» та одним із лідерів проукраїнсько налаштованої молоді Любомля, яка майже в повному складі поповнила ряди УПА, тож хотів дійти з армією до Волині і там долучитись до своїх друзів», – пояснює Галина.

Утім, йому не вдалося здійснити задумане: загинув під час одного з боїв біля російського Орла. Натомість дружині та дочці Василя Мохнюка все ж таки вдалося повернулися до Львова, де вони в пам'ять про нього облаштували символічну могилу. Галина розповідає, що ім’я її родича викарбуване на меморіалі в Польському Сеймі.

Окрім того Василь Мохнюк заснував книгарню під назвою «Культура». За словами Галини, у Любомлі це було єдине місце, де можна було отримати українську літературу, навіть заборонену. За кілька років саме його проукраїнська позиція стане підставою для першого арешту: польська влада затримала Мохнюка у 1930 році за українську пропаганду. Утім, доказів для його засудження не вистачило, тож чоловіка незабаром відпустили. Сам Василь своєї провини не визнав.

Та вже за 9 років – 24 грудня 1939 року – його знову заарештують. Цього разу НКВС. Підстава – співпраця з націоналістами. Слідство тривало півтора роки. Доказів знову бракувало. Офіційного судового рішення Василь Мохнюк так і не дочекався: 23 червня 1941 року, коли радянські війська почали відступати, він був убитий разом з іншими в'язнями луцької в'язниці. Тим часом навесні 1940 року його дружину та двох дітей вислали до Казахстану. За три роки по тому син Василя пішов до Червоної армії зі сподіванням дійти таким чином до України.

«Є версія, що Олесь, як активним учасником «Просвіти» та одним із лідерів проукраїнсько налаштованої молоді Любомля, яка майже в повному складі поповнила ряди УПА, тож хотів дійти з армією до Волині і там долучитись до своїх друзів», – пояснює Галина. Утім, йому не вдалося здійснити задумане: загинув під час одного з боїв біля російського Орла. Натомість дружині та дочці Василя Мохнюка все ж таки вдалося повернулися до Львова, де вони в пам'ять про нього облаштували символічну могилу. Його ім'я викарбуване на меморіалі в Польському Сеймі.

«На жаль, це не всі мої родичі, що постраждали або загинули від рук каральних органів СРСР. Я буду продовжувати пошуки, щоб зібрати і передати цю інформацію бодай своїй родині, своїм дітям. Іван зі своєю сестрою та братом йшли на жертву свідомо, попри попередження і благання рідних. Це був їхній вибір в ім'я України. Тому ці пошуки для мене є найменшим, чим я можу віддячити їм та вшанувати їхню пам'ять», – підсумовує Галина.