Завдяки блискучим діям козацької розвідки: 99 років тому українська армія взяла у росіян Крим за три дні

…Глибока, майже непереможна оборона Криму зламана внаслідок спецоперації українських військових розвідників. Стрімким ударом наші полки долають Чонгарський перешийок і виходять на оперативний простір…

За кілька днів – колони українських військ з піснями марширують звільненим Сімферополем і радісне населення захоплено вітає державний синьо-жовтий прапор.

Передові частини українців нестримно просуваються до чорноморського узбережжя. Мета – Севастополь.

Ні, це не картини жаданого багатьом нашим громадянам майбутнього. Це – наше минуле. У квітні 1918 р. українські війська увірвалися в Крим і звільнили його від влади московських чекістів.

Історичні змагання

Під час короткої, але кровопролитної гібридної війни в січні 1918 року комуністи зі своїми союзниками встановили контроль над усім Кримом.

У цей же час російські солдати і матроси встановлювали радянську владу на материковій Україні.

22 січня 1918 року УНР проголосила свою незалежність, а 9 лютого уклала з Німеччиною та її союзниками Брестський мир, вийшовши з Першої світової війни. Також за умовами договору Берлін допомагав Києву звільнити територію України від більшовиків. Наприкінці лютого німецько-австрійські та українські війська почали наступ, щоб відкинути більшовиків до російських кордонів.

19-21 березня 1918 року в Криму комуністи створюють Радянську Соціалістичну Республіку Тавриди, за формою ‒ незалежну державу, по суті ‒ маріонетку в складі радянської Росії. Виникнення цієї псевдореспубліки, на думку її керівництва, могло вберегти Крим від поглинання Україною або Німеччиною.

Право на самовизначення в Криму Україна визнала за кримськими татарами. Однак більшовицька агресія та її наслідки докорінно змінили початкові плани України щодо Криму. Тепер перед Києвом стояло завдання заволодіти півостровом, і, особливо, Чорноморським флотом, претензії на який УНР висувала уже давно. Але для того щоб не залежати в цьому питанні від доброї волі союзників, українській армії необхідно було вибити більшовиків з Криму самостійно, ще до підходу німців. І ось 10 квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський поставив перед командувачем Запорізької дивізії Олександром Натієвим секретне завдання – сформувати похідну групу і вислати її на півострів. Так почалася одна з найуспішніших у військовій історії УНР Кримська операція.

Волонтери проти комісарів

Кримський похід армії УНР – одна з найбільш романтичних сторінок нашої історії. Унікальність його полягає в тому, що ударною силою наступаючих українських частин була формація, сформована, так би мовити, на добровільних засадах.

Історія Запорізької дивізії армії УНР почалася 9 лютого 1918 року у селі Гнатівна під Києвом, куди відступили частини та загони українського війська, що перед тим невдало боронили Київ від більшовиків. Саме з них за ініціативою генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана був сформований Запорізький загін – фактично збірна команда з добровольців-фронтовиків.

Професійним військовим, що очолили загін, були очевидні всі помилки, допущені під час київських боїв. Правильна організація війська швидко дала результати – вже 18 лютого запорожці розбили загін червоного комдива Кіквідзе під Сарнами, 25 лютого звільнили Житомир, а 1 березня – Київ. За два дні – 3 березня до Києва прибули союзники УНР – німці.

Командири запорізьких полків – кадрові військові з досвідом Першої Світової війни чудово розуміли значення темпу наступу – для його забезпечення посадили свої війська на залізничні вагони і наступ вели чітко уздовж залізниць. Цей план, абсолютно недієвий за класичних бойових дій (коли ворог просто нищить колії), в умовах гібридної війни та відсутності суцільного фронту себе повністю виправдав.

Після взяття Люботина командувач Запорізької дивізії полковник Олександр Натієв (аджарець за походженням) розділив запорізькі частини на дві оперативні групи.

Перша, керована полковником Володимиром Сікевичем, в складі Дорошенківського, Гайдамацького та гарматного полків рушила визволяти від червоних Донбас.

Друга – на чолі з підпоковником Петром Болбочаном у складі Республіканського пішого полку, полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова (разом біля 9 тис багнетів та шабель) здобула наказ визволити Харків, а потім наступати на Катеринослав (Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя) і далі – на Крим.

Наступ уздовж залізниць проходив стрімко. 6 квітня запорожці визволили Харків і передали Слобожанщину під охорону запорозького полку ім. Богдана Хмельницького та німецьких частин.

13 квітня запорожці зайняли Олександрівськ (Запоріжжя). Саме тут відбулася зустріч українців-наддніпрянців з Запорізької дивізії з українцями-галичанами з легіону Січових стрільців, що в складі австрійської армії наступав з заходу.

18 квітня було звільнено Маріуполь.

Червоні закріпилися на Перекопському та Чонгарському перешийках і приготувалися до впертої оборони.

Було очевидно, для прориву оборони червоних потрібна акція з тих, яку зараз назвали б “операція спецпідрозділу”. Її підготовка була покладена на розвідників Республіканського пішого полку на чолі з сотником Зелинським.

Обстеживши всі підступи до Перекопського та Чонгарського перешийків, розвідники визначили ділянку прориву – Сальківський міст через озеро Сиваш.

Залізничний міст через Сиваш у наш час. Фото: wikimapia.org

Уночі 22 квітня українські розвідники сотника Зелинського на мотодрезинах рвонули через міст. Стрімкою атакою вони ліквідували захоплену зненацька охорону і знешкодили закладені під міст вибухові пристрої.

Услід за розвідниками – так само на мотодрезинах – міст проскочили бійці 1-ї сотні Республіканського полку. Вони зчепилися з залогою. Услід за ними міст проскочили один за одним два українських бронепотяги, які вогнем гармат та кулеметів підтримали атаку запорожців.

За бронепотягами рушили ешелони з піхотою та гарматами. Оборона була прорвана – більшовики почали неорганізований відступ до Сімферополя.

Вдень 22 квітня запорожці захопили Джанкой – вузлову залізничну станцію. Тут підполковник Болбочан розділив свої сили. Рухома група в складі полку кінних гайдамаків та кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова рушила на Бахчисарай і далі – на Севастополь.

Посилений захопленими броньовиками та артилерією, Республіканський полк здобув наказ наступати на Сімферополь і відрізати шлях групі більшовиків, що відступала від Перекопу. 24 квітня з розгорнутими знаменами переможців, під оплески і вітання мешканців, козаки-запорожці марширували вулицями звільненого міста.

Наступ запорожців відбувся настільки стрімко, що занепокоїв німецьке командування. Того ж 24 квітня кінні гайдамаки підняли синьо-жовтий прапор над звільненим Бахчисараєм.

Було очевидно: ще кілька кроків і Україна здобуде головний приз у війні – Чорноморський флот Російської імперії. Підтвердженням цього припущення може служити той факт, що 29 квітня частина кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори.

Не будемо лукавити – далеко не всі офіцери флоту співчували українській ідеї. Проте в умовах більшовицької влади вони готові були підняти прапор хоч чорта, аби тільки не червоний.

Після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом та Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин.

26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста й території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку ґрупу і жадних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою».

Виходило так, що Центральна Рада, заборонивши Петру Болбочану показувати німцям наказ про взяття Криму, тепер від запорожців просто відмовлялася. Рятуватися доводилося самим. В повітрі запахло порохом.

Учасник тих подій сотник Никифор Авраменко згадував: “Несолідна постава нашої влади мало не довела до кривавого бою і, правдоподібно, ліквідації нашої групи”.

Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Тавриди були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду.

У той же час уряд у Києві мовчав. На всі спроби командувачів запорожців зв’язатися зі столицею їм відповідали, що урядовці перебувають на важливому засіданні, тож, мовляв, зачекайте.

Ситуація зайшла у глухий кут і командувач Запорізької дивізії полковник Натієв вдався до “забороненого прийому” – повідомив про ситуацію в Криму харківську пресу.

Скандал зчинився неймовірний.

“В 2 годині ночі до апарату підійшов військовий міністр полковник Жуківський і розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запоріжці і т. д. Одним словом, треба було німців “провчити”, але що потім мали робити Запоріжці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося”.

Лише 27 квітня після надзвичайно складних переговорів між запорожцями, німецьким командуванням та урядом Всеволода Голубовича офіційний Київ визнав, що сталося непорозуміння. Запорожцям було наказано залишити Крим – але зі зброєю, знаменами та значною частиною захопленого майна.

Вже за кілька місяців результатами походу запорожців скористалася адміністрація гетьмана Скоропадського.

Той факт, що саме українські війська звільнили Крим від більшовиків, був використаний гетьманом на переговорах з німцями.

Уряд Української Держави зумів отримати Чорноморський флот та приєднати до України Крим на правах автономії. Антигетьманське повстання Петлюри зламало ці досягнення.

Петро Болбочан, уродженець Буковини, полковник армій УНР та Української Держави. Автор відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР: “Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарями”. Розстріляний з наказу Петлюри за підозрою в “державному перевороті” у червні 1919 року

Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.

Кримський похід запорожців був гучною заявкою українців про своє право на існування. Разом з повстанням козаків на Дону це були перші поразки, завдані більшовикам після їхнього приходу до влади в Російській республіці.

Джерело