Орест Лютий про "свіжу і не дуже свіжу телятину шоубізу", українську мову та "вовочок" у Раді (фото)

– Вас називають несподіваним претендентом на участь у Євробаченні від України. Як виникла ідея запропонувати свою кандидатуру?

– Ідея виникла спонтанно, як і, зрештою, багато наших творчих задумів. Я запитав якось на сторінці в соціальній мережі Facebook, чи варто нам взяти участь у цьому. Народ сказав: "Егей! Вперед-вперед!". Оскільки формат Євробачення вимагає певних канонів, вимог – політкоректність та все інше – довелося зробити над собою шалене зусилля і написати щось таке, що вкладається у рамки Євробачення.

– Тобто Ви спеціально написали композицію?

– У мене була написана радикальна композиція "Мертві бджоли": "Порубав я проклятих москалів, поскладав руки, ноги на дворі…". Звісно, мені спочатку було зрозуміло, що таке на Євробачення не візьмуть. Тому зусиллям волі було написано більш-менш нейтральний текст, який називається "Бідна Джолі". Це про стосунки відомої американської голлівудської родини із проекцію на життя пересічного українця. Ми подали її в останній момент, і, думаю, нашу заявку просто не встигли розглянути. Але я не жалкую. Дійшов до думки, що треба все ж таки бути у своєму форматі, мати свого слухача, глядача, і не виходити за межі лагідного радикалізму, який є нашою візитною карткою.

– А наступного року не плануєте брати участь?

– Ні. Це був якийсь спонтанний крик душі: "Давайте на Євробачення". А ми подумали: "Яке Євробачення? Тут же сюсі-пусі, свіжа телятина, понімаєте, приходять такі свіжі курочки-кролички. А ми вже такі, знаєте, кабани, які не всім по зубах, які не молочна телятина, ми вже такий вепр.

– Як ви загалом можете оцінити кандидатів на участь в Євробаченні?

– Я щойно повернувся з Греції, зимової яхт-практики в Іонічному морі, і ще не встиг взагалі зрозуміти, що відбувається, на якому я світі. Випав трішечки з цієї історії. Я не знаю, хто там бере участь і кого призначили.

– Торік набув чинності закон про україномовні квоти на радіо. Як думаєте, чи допоможе це розвитку вітчизняної музики і культури загалом?

– Культура – річ складна і багатогранна, тому будемо говорити лише про музику, як складову масової культури. Вона – те повітря, яким ми дихаємо. Не суть, чи сприймаємо ми це. Ми чуємо ці пісні на радіо, вони звучать із різних точок. Ми заходимо в магазин – вони там грають. Це та аура, яка створює і маркує Україну як Україну, а не, наприклад, Смоленську або Ростовську область Росії. Безумовно, квоти зараз позитивно впливають. На особистому досвіді можу сказати, що радіо, яке я слухаю, виконує ці вимоги і кожна третя пісня звучить українською. Таким чином я відкриваю для себе прекрасних музичних виконавців. І коли я з ними зустрічаюся, говорю: "Слухай, а коли ти написав цю пісню?" "Та", – каже: "П’ять років лежала, ніхто її не брав…". А зараз взяли, із задоволенням, вона якісна, прекрасна. Розумієте, це подих для музикантів, всі отримали можливість витягти те, що накопичувалося роками. А раніше, коли більшість радіостанцій були русифіковані, на них не звертали уваги. А от зараз їм потрібно виконувати ці квоти, тому вони це беруть, і народ чує, що в нас є гарна, якісна і конкурентоспроможна музика.

От зараз ми будемо ініціювати і підтримувати закон, який уже подано на розгляд Верховної Ради. Він про українізацію взагалі всього публічного простору, де має функціонувати українська мова як єдина, яка маркує нашу територію як Україну, а не Польщу чи Росію. І от я цілком і повністю підтримую його і буду лобіювати на своєму рівні, бо неодноразово наголошував, що Україна там, де звучить українська мова. Іншого маркеру в нашої країни немає.

– Мовознавець Олександр Пономарів зазначив, що більшість народних обранців знають державну мову, але цілеспрямовано нею не спілкуються. Що Ви можете сказати з цього приводу?

– Мова – це те, що може нас об’єднати в повноцінну державу, і я обстоюю цю позицію. На жаль, людина так влаштована, що вона лінива і не хоче робити над собою зусилля. Так роблять і політики. Примусити потрібно, тільки примусити. Народні обранці – це ліниві, хитрі, інколи потворні істоти. Вони звикли жити у своєму соціумі, де "закон як дишло, куди повернеш – туди і вийшло". Вони як перевертні, які постійно вигадують якісь собі пільги, щось мутять... Це трієчники, які сидять на задній парті, гризуть насіння, вигукують якісь гасла типу "вчитель козел", "фізрук л*х"...

– Як думаєте, мистецтво може бути поза політикою?

– Може. Є мистецтво соціально-активне, що відстоює життєві принципи та працює з політикумом, а є мистецтво розважальне, яке до політики немає жодного стосунку...

– Справа в тому, що деякі зірки цією тезою пояснюють свої поїздки в Росію…

– Це те, що називається пересмикування фактажу. Ви розумієте, артисти роблять це, тому що самі політики, ті, хто декларує "життя положимо за нашу країну", торгують із Росією… Тобто таке лицемірство розповсюджене абсолютно на всіх щаблях нашого соціуму, воно й породжує подібні явища. Тобто досі не видно, що ми знаходимося у стані війни, а йде війна, щодня це відбувається. Зараз в Україні складно провести чітку лінію, де погано, а де добре. От їде кудись артист, умовно кажучи, Іван Дорн, а потім з’являється інформація, що він там купив якісь кевларові каски за гроші, які заробив у Росії… Ми звикли ще з дитинства, що "тут німці", "а тут наші", тут біле, а тут чорне, тут правда і справедливість, а тут "падонки". А зараз ця лінія настільки розмита.. Загалом у мене є принцип: про колег або добре, або ніяк. Я ніколи не брав участі й однозначно не висловлювався з приводу, добре це чи погано. Це їхнє рішення, за яке вони вигрібатимуть свої керамічні вузли, що відгукнеться їм і вже відгукується і теперішньому часі, і в майбутньому.

– А як ви ставитеся до скандалу, що розгорнувся навколо Ані Лорак?

– Ви знаєте, я не можу сказати, що був активним спостерігачем цієї ситуації. До мене доходить відгомін через якісь треті руки. Те, що мені інколи розповідали – така маячня. Ії вигадують журналісти, щоб підняти рейтинг власних видань. Тобто наша бульварна жовта преса, особливо російськомовна – це гидка, мерзенна і потворна істота. Тому я не можу коментувати слова або події, які хтось мені переказав, бо він їх міг прочитати десь у бульварній пресі. Скажу те, що ми зараз перебуваємо у стані війни й артисти, які зараз знімаються у "Блакитних вогниках" і всіх цих історіях, пов’язаних із "Раша-ТВ", ну... Повторюсь, що у мене є принцип: я не говорю про колег погано. Я вже пройшов ту стадію, коли ми сварилися. Більше не хочу закидати когось брудом.

Мова – це єдиний маркер, за яким можна визначити, де є Україна, а де – "русскій мір". Теперішня ситуація нагадує ту, яка прослідковувалася 1991 року. Тоді також порушували питання обов’язкового вивчення і запровадження української мови як єдиної для всіх державних інституцій, навчальних закладів і так далі. Тоді це питання зам’яли. З приходом Кучми воно взагалі було зняте. І от ми й маємо абсолютно русифіковані міста на півдні, сході, де відбувається шалений опір.

У 90-х роках перемогла негативна депутатська селекція, яка приводить до влади людей без моральних принципів, засад виховання, гарної освіти. Вона й досі панує в нашому суспільстві, але тенденція змінилася на позитивну. Я сподіваюся, що з часом такі маргінали, "вовочки" відійдуть у небуття.

– На Вашу думку, наскільки важливо, щоб народні обранці спілкувалися українською мовою?

– Це необхідно. За це штрафувати треба. Вдома спілкуйся, як тобі завгодно, але у публічному просторі ти український депутат і маєш спілкуватися виключно державною мовою. Я переконаний, що треба вводити інститут мови як такий, щоб людина без знання української мови не мала змоги обіймати будь-яку державну посаду, працювати у будь-яких державних структурах, чи то лікарня, чи то міліція-поліція, чи вище. Приватні установи – будь ласка. Те, що стосується держави – виключно українською мовою.

– Дуже давно політик В'ячеслав Кириленко, будучи міністром культури України, пропонував Вам стати його заступником. Тоді Ви відмовилися від цієї посади. А зараз не плануєте поєднати своє життя з політикою?

– Ви знаєте, я інколи задаю собі це питання, і щоразу переконуюся, що політика – діжка з кислою капустою. Навіть якщо кинути туди свіже яблуко, воно теж стає кислим. Всі контакти з номенклатурними людьми, які вийшли з комсомолу і лишилися в парадигмі існування радянської історії, мене не надихають. Це агломерація людей, пов’язаних між собою або корупційними схемами, або якимись скандалами чи інтригами з метою відірвати шматок від бюджету. Навіть гарна людина, приходячи до влади, перетворюється на якогось щура, кисле яблуко, хто на що, але менш якісне, ніж було до того. Приходячи до влади, люди, так чи інакше, опікуються власними, інколи меркантильними інтересами. Ця тенденція мене спочатку обурювала, потім розчаровувала, а тепер я ставлюся до неї з іронією, тому що так влаштований наш український світ.

Нинішня влада не задовольняє моїх громадянських принципів. А йти туди для того, щоб це виправити, не збираюся. Я людина несистемна, крайній індивідуаліст, роблю все на своєму індивідуальному полі, обробляю свій сад, свої шість соток, вирощую свої дерева, фрукти у вигляді пісень, літературних творів, мистецьких подій, але брати участь у державотворенні я, на жаль, не можу.

Анастасія Дядюша

Джерело