Багато з вкраденого непотрібне і незрозуміле тим, хто його забрав, - блогер з Луганська про нових "господарів" міста

"Колись подруга розповіла мені історію, яка вразила мене на багато років. Дід її чоловіка під час Жовтневої революції покинув Україну, а меблева фабрика, що належала йому, перейшла владі "совєтів", - написала луганчанка Яна Вікторова у своєму блозі на ВВС, передають Патріоти України.

Опинившись в Америці, цей ще молодий чоловік з валізою інструментів наймався лагодити меблі по помешканнях і конторах. Якось його запросили поремонтувати його власний стілець, прикрашений його фірмовим знаком...

Кінець цієї історії щасливий. Його діти, народившись уже в Америці, отримали хорошу освіту. А внуки - професори провідних університетів Ізраїлю. До нашого дому прийшов столяр. Вішав нам полички, а заодно і лампи. Виявилося, вміє все. Усміхнений, респектабельний, впевнений і відкритий. А головне - має безодню терпіння.

Він працював у нас 12 годин, додому побіг пішки - транспорт ходить до 19:00. Наступного дня був у нас вже перед сьомою ранку, здивувавши знову. Увечері, розговорившись за кавою, ми почули його історію. Років десять тому він переїхав до Луганська. Орендував приміщення на швейній фабриці. На щастя, були навички і теслі, і керівника. Справа розвивалася, замовлення були, ім'я стали передавати по ланцюжку.

А потім "гахнуло" літо 2014 року. Вже у вересні того року потрапити до свого цеху мій знайомий не зміг. Люди в формі забрали все, на територію виробництва не пустили. На швейній фабриці стали зберігати паливно-мастильні матеріали для військової техніки.

Столяр не зламався. Втративши останню надію повернути хоч щось - до цеху його автоматники так і не пустили, - найнявся до тих, хто зумів зберегти своє виробництво того літа. Я запитувала себе: чи змогла б так я? У немолоді роки втратити все і починати заново.

Тим, до кого він пішов працювати, пощастило - хороший фахівець, вміє майже все. Але чи пощастило йому? За посмішкою і витримкою не розгледіти справжніх емоцій. Ще один мій приятель років 20 успішно розвивав свій бізнес. Розширювалися потужності, зростало виробництво. Була злагоджена команда, плани. Хто ж знав, що в завод потрапить снаряд, вилетять вікна, що витягнуть те, що можна винести. А питуща охорона розпродасть залишки товару.

Повернувшись, мій знайомий побачив колію від найважчого і найдорожчого верстата, який тягли по дорозі. Йому тоді часто доводилося чути від інших: "Добре, що у мене нічого немає - мені й втрачати нічого".

Йому ж було що втрачати, але сенсу відновлювати все це він не бачив. Виїхав. Поміняв місто, країну. За плечима той вік, в якому зазвичай готуються зустрічати старість у власному будинку і радіти онукам, а не вчити мову чужої країни і шукати роботу. Каже, прорветься. У кожній з цих історій немає кінця і правильних відповідей. Кожен пише книгу своєї долі сам.

Спільне - втрати внаслідок війни. Втрати часто непоправні, ніби вкрали все попереднє життя разом з цехом, бізнесом, речами. На здачу залишилися спогади. І крадіжка ця часто жорстока тим, що вкрадене непотрібне і незрозуміле тим, хто його забрав - вони не вміють цим користуватися. Заготовками дорогої нижньої білизни зі швейної фабрики витирали столи в солдатській їдальні. А сама їдальня - це колишній ресторан "Мафія", який також відразу поміняв власників завдяки людям зі зброєю.

У цих схожих і різних прикладах пошуки правильних відповідей і рішень: виїхати або, втративши все, залишитися. Останнє значно складніше. Жити в своєму місті, ходити по тих самих вулицях... З усіх стовпів миготить "Москва", "Тула", "Пітер", "Тобольськ". Ніби виїхати - єдиний вихід. Нібито їдуть зараз усі, і ти єдиний, хто поки що не зірвав заповітного номеру телефону, щоб зробити свій вибір.