Яку таємницю оберігає протиправне рішення парламенту?

У моєму журналістському житті 15 лютого, Божий День Стрітення особливо важлива, визначальна дата. 26 років тому, 1992-го, Українське радіо свій випуск ранкових нових о 8-ій годині, які тоді, до речі, слухали всі, почало словами «Сьогодні газета «Правда України» всю свою першу полосу присвятила статті, яка називається «Чому в української гривні канадійська прописка?» Чому?..»

Уся ця історія почалася трохи дивно і зовсім неординарно. Напередодні, 13 лютого увечері, вже по закінчені робочого дня, на моєму робочому столі враз обізвався міський телефон. На тому кінці проводу якийсь чоловік сказав, не представившись: «Знаємо, що ви молодий і сміливий редактор, тому передали вам сенсаційні матеріали для публікації. Вони знаходяться, запишіть, будь ласка, у камері схову залізничного вокзалу, номер кабіни ____, код ____...» Розмова на цьому обірвалася… Я ледве встиг усе записати…

Що було робити? Після десятиліть комуністичного затишшя в Україні тоді бурхливо розпочинався справжній розгул бандитизму і вседозволеності, вже лунали вибухи і звучали постріли. Зрозуміло, що їхати на вокзал і відкривати скриньку було б просто безглуздо і вкрай небезпечно. Тим паче, що ми якраз опублікували тоді цілий ряд матеріалів проти перших зародків молодої мафії і злочинців. Редакції і мені особисто уже погрожували. Тому забирати матеріали зі схованки самим було вельми ризиковано.

У мене на столі, ще з часів, коли «Правда України» була головною газетою попереднього режиму залишалася «сотка» - урядовий телефон прямого сполучення з усіма найвищими посадовими особами держави. Він зв’язував з абонентом через набір лише трьох цифр (№ мого телефону, до прикладу, був – 150) - хоч би з главою держави, зі спікером парламенту, різними міністрами. В акуратній книжечці з красивою червоною цупкою обкладинкою з вставними сторінками на роз'ємній металевій пружині, які регулярно мінялися, бо ж керівники вищого ешелону влади постійно з'ялялися нові й нові, СБУ присилала кур'єрскою поштою свіжо віддруковані аркушики, завбачливо забираючи старі, позаяк саме вона відповідала за цей зв'язок, я відшукав телефон міністра внутрішніх справ, і тричі крутнув диск телефона з гербом. Трубку тут же підняв Андрій Володимирович Василишин. Я йому коротко переповів ситуацію, в яку ми потрапили. Він заявив:

-Ні в якому випадку не їдьте на вокзал самі, не посилайте туди своїх людей. Я зараз пришлю вам підмогу…

Через деякий час прибуло двоє осіб у цивільному. Представились полковниками міліції. Разом із нашим представником виїхали на центральний вокзал столиці.

Така ось наша грошова одиниця випускалася в Канаді. Потім утридорога її доствляли через весь світ в Україну. В моїх статтях розповідалося, що така банкнота була навіть дорожча від долара США

Як розповідав наш колега потім, міліція очепила камеру схову, вивела звідти всіх людей. Відкрити скриньку і достати звідти послання нам взявся старшина міліції. Всі керівники операції сховалися за стінкою, а він ввійшов до зали і почав через паузи вигукувати:

- Підійшов до скриньки… Набираю номер… Замок спрацював… Відкриваю дверці… У камері лежить сірий пакет стандарту А-4… На ньому навхрест наклеєно назву газети – «Правда України»… Дістаю… У конверті чотири аркуші машинопису… Більше нічого… Несу…

На трьох з хвостиком листках, без підпису, було викладено історію того, як начебто група осіб, з числа представників законодавчої і виконавчої влади, керівництва Національного банку України, буцімто в супереч логіці і здоровому глузду, почали підготовку до випуску української національної валюти – гривні в Канаді, на фабриці «Канадієн-Банк-нот», яка не мала для цього відповідних ресурсів, і перш, ніж запустити лінію, підприємству потрібно нині спорудити за наші гроші відповідне виробництво. Уряд Канади на ці потреби відкрив кредитну лінію Україні у 50 мільйонів канадійських доларів, котрі з часом доведеться повертати. Ставилося питання: чому ми свій монетний двір будуємо не в Україні, а за океаном? Тут же говорилося і про те, що є і значно простіший, дешевший спосіб виготовлення національної валюти, здається, в Італії, якщо так швидко потрібна наша національна валюта. Але справу мовбито осідлали представники національно-демократичного крила парламенту, котрі були тоді при владі у Верховній Раді, які з усіх сил проштовхують лише канадський варіант друку грошей, абсолютно не вигідний, багатозатратний. Для цього там створено спільне україно-канадське підприємство, котре очолила людина, котра до цього працювала на фірмі… з очистки води…

Звичайно, що друкувати все це, без відповідної перевірки фактів, викладених у листі, не можна було. І тому наступного ранку я вже зустрічався з посланням у руках із першим заступником голови Національного банку України. Він уважно перечитав усе, подаючи мені аркуші сказав:

-Усе відповідає дійсності на сто відсотків. Мені нічого ні спростувати, ні добавити… Але ж ви повинні уже зараз знати: якщо опублікуєте, це буде вибух неймовірної сили… Я навіть не можу передбачити нині, чим це все закінчиться…

Я запитав:

-Якщо виникнуть судові процеси, ви в суді повторите ці слова, які щойно сказали мені, як фахівець і один з найперших керівників Національного банку України?

-Обов’язково, - була його тверде запевнення. – І не сумнівайтесь…

-У такому разі, якщо ваша ласка, напишіть унизу своє прізвище, свою посаду і розпишіться, - я знову простягнув йому чотири злощасних аркушики паперу. Моя рука на якусь мить зависла у повітрі, він, напевне, розмірковував, як йому учинити, за тим обережно узяв цю «бомбу», і на нижньому листі учинив свій розмашистий підпис. Під ним вивів прізвище і посаду. Ще за мить вище свого підпису написав: «Ознайомився». Поставив число – «14.02.1992 року». Мій візаві при цьому дістав із стола свою візитівку і подав усе разом мені. Це була моя гарантія того, що фактаж перевірено, що я на свій ризик, як головний редактор можу надзвичайно резонансний матеріал публікувати. Якщо, звісно, не побоюся наслідків оприлюднення таємниці, котру як зіницю ока оберігають ті, хто з усіх сил проштовхували проект у дію. Або порвавши, викинути до корзини ці папірці, звичайно ж…

Пізно увечері в друкарні я підписав наступний номер у світ, взяв із собою півсотні примірників газети і поїхав на Хрещатик, 26. На прохідну Національного радіо. Я тут повторюсь, можливо, ще раз скажу, що тієї пори, 26-ть років тому, Україна починала кожен свій трудовий день з прослуховування випуску новин радіо. Не телебачення, не з перегляду новин в Інтернеті, як зазвичай робить це багато людей тепер, а саме з ранкового випуску новин радіо. Він тривав, здається, 50 хвилин, але колеги мої зробили їх настільки насиченими, привабними, цікавими, що те привертало увагу більшості мешканців держави. Попередньо я дізнався, що 15 лютого, на Стрітення, випуск буде вести добре відома уже Алла Мазур. Розшукав її. Сповістив, що ввечері передам газету з сенсаційною новиною. Вони відповіла:

-Залишате на прохідній кілька номерів, я подивлюся…

До самого вечора була така неймовірна колотнеча, що як згадаю, мені аж нині серце починає активніше працювати. Скільки ж було різноманітних дзвінків – від величезних похвал за сміливість, до відвертих погроз. Увечері я відімкнувши усі телефони сидів дома і дивився випуск телевізійних новин. Враз показали молодого і ще зовсім юного на цій новій для Україні посаді Президента Леоніда Кравчука, якого обрали на цей пост лише два з половиною місяці тому. Кореспондентка його запитала: «А як тепер усе буде після сенсаційної публікації «Правди України» про спорудження нашого монетного двору чомусь у Канаді, а не в Києві?» Глава держави відповів:

-З цим має розібратися, все з’ясувати Верховна Рада. Для цього їй потрібно створити тимчасову слідчу комісію, як те передбачено її регламентом, - була його спокійна відповідь.

Так я уперше в житті, та й, мабуть, усі інші громадяни України також, почули це дивне словосполучення – тимчасова слідча комісія Верховної Ради, новий Конституційний орган...

Таку комісію очолив тоді перший заступник голови Верховної Ради Василь Дурдинець. Ой же ж потягали вони мене по тому своєму, даруйте, органу… Допитували декілька разів. Викликали двох полковників МВС, котрі організовували вилучення пакету з камери схову залізничного вокзалу. Все зводилось до того, що шукали, як я зрозумів, тих, хто виніс сміття з хати.

Усе закінчилося доволі несподівано. Уже й не пригадую, чи то закінчилася каденція Верховної Ради, чи її достроково розпустили. Справу, казати б, просто покинули посередині дороги з розв’язаними шнурками, так нічого не вияснивши. Прийшли нові народні депутати, а що їм до того, чим займалися попередники. А мені конче хотілося докопатися до істини. І тоді я написав ще одну статтю про те, як затиралася справа членами тимчасової слідчої комісії Верховної Ради. Додав туди дещо з того, про що дізнався після одного вечірнього дзвінка з телефона урядової «сотки» за номером 666. Знаєте, хто мав такий номер тоді? Ви можете не повірите, але число Звіра, Диявола, Сатани носив № телефона голови Служби безпеки України. (Смішно, чи не так!) Тоді ним працював Євген Марчук. Ось він і відкрив мені ряд подробиць цього сумнівного проекту. Стаття називалася «Гангрена совісті». Це був ще один потужний вибух на Печерських пагорбах, який привів до створення нової тимчасової слідчої комісії парламенту. Власне, нової за складом народних депутатів, яка продовжила почату їх колегами справу. Дуже скоро виявилося, що до цього проекту замішані багато осіб з верхівки тодішньої влади, і одного дня Верховна Рада проголосувала: справу про друкування грошей номіналом «одна», «дві», «п’ять» гривень у Канаді… засекретити. Було заборонено будь-що писати, згадувати про це у відкритій пресі.

Цей режим таємності існує й до нині. Хоча, звичайно, все це повний абсурд, оскільки громадяни держави завжди мають право, повинні знати, куди витрачаються кошти з їхніх податків. Адже цей «канадський проект» обійшовся країні у 50 мільйонів канадських доларів! І тепер, коли в Україні є свій монетний двір, вся грошова маса друкується лише в Україні, коли давно вже зносилися мілкі банкноти канадської селекції, які взагалі тут можуть бути секрети?! Через понад чверть століття! Нехай би хто нарешті прозвітував, або бодай розповів, пояснив українцям, яка така нагальна необхідність була в 1991-1994 роках спорудити, обладнати лінію для виробництва українських грошей не у Києві, а в Отаві. Але хто переконає нинішніх вождів Верховної Ради, що бодай сьогодні треба це оприлюднити?

З думкою про цей старий і безглуздий секрет і зустрічаю уже котре Боже Стрітення…