Світ-2026. У пошуках рівноваги, або Кінець епохи лінійних прогнозів

Сучасний світ остаточно увійшов у зону, де класичні методи прогнозування втратили свою валідність. Більшість людей звикли до лінійного сприйняття реальності: якщо допомога Заходу зростає, то Україна перемагає; якщо санкції тиснуть, Росія слабшає.

Проте за сьогоднішньої структури глобальних відносин, де війна, економіка, політика та технології сплелися у вузол взаємозалежностей, динаміка подій працює інакше.

Це нелінійна система. У ній реальність не розвивається поступово, а «стрибає» між різними режимами, рівнями логіки (ми описували це на прикладі семи рівнів війни). Рішення ключових гравців асиметричні, а стратегічні цінності, що десятиліттями задавали стабільність світовому порядку, дедалі частіше замінюються на поточний прагматизм і ситуативні угоди.

Для того щоб зрозуміти, куди ми рухаємося, Advanter Group спеціально для спільноти Future Founders провела серію стратегічних ігор для актуалізації глобальних сценаріїв щодо російсько-української війни, заснованих на теорії ігор, поведінкових моделях і системно-динамічному моделюванні.

Наша мета — не вгадати, що буде, а визначити, які сценарії є стійкими, певними точками рівноваги, а які — перехідними, і куди саме дрейфує глобальна система. І визначити, чи 2026 рік стане моментом істини для цієї динаміки.

Гравці та їхні ставки: п’ять векторів сили

У моделі 2026 року ми виокремлюємо п’ять ключових суб’єктів, чия взаємодія визначає подальшу траєкторію російсько-українського конфлікту. Головна особливість нинішнього моменту — це зміна характеру їхньої суб’єктності.

США. Залишаються ключовим арбітром, проте їхня стратегія дедалі більше диктується внутрішньополітичним циклом і прагненням керованості конфлікту. Вашингтон шукає точку, де витрати на підтримку України не перевищуватимуть вигод від послаблення РФ, водночас намагаючись уникнути прямого зіткнення з Пекіном.

Китай. Головний бенефіціар затяжної війни. Пекін не зацікавлений у швидкому мирі, оскільки поточна ситуація робить Росію його ресурсним придатком, а також відволікає увагу США від Тайваню.

Росія. Демонструє адаптивність до санкцій і готовність до гри в довгу. Її ставка — на виснаження ресурсів (передусім спроможності до політичної консолідації) Заходу та провокування політичних розколів усередині демократичного табору. При цьому Москва одночасно фактично втратила автономність, синхронізуючи свої дії з інтересами Китаю, і демонструє претензію на роль глобальної держави.

Колективний Захід (ЄС, ВБ, Канада та партнери). Перебуває у пошуку нової архітектури безпеки. Його спроможність до консолідації є критичним фактором, проте ризик втоми та внутрішньої дезінтеграції залишається високим.

Україна. Суб’єкт, що бореться за власну цілісність і право голосу. Наша позиція 2026 року визначається не лише ситуацією на фронті, а й здатністю нав’язати партнерам власну логіку завершення війни, яка виключала б сценарії сфер впливу.

У цій системі стратегічні інтереси гравців часто суперечать один одному, створюючи ситуацію, де виграш одного сприймається як катастрофічна поразка іншого. Саме в таких умовах виникають пастки рівноваги.

Карта сценаріїв: від позиційного тупика до суб’єктності

Моделювання 2026 року виявило десять базових сценаріїв, що описують поточний стан системи. Вони не є рівнозначними; деякі з них — це лише короткочасні переходи, тоді як інші мають ознаки стратегічних плато, на яких світ може затриматися на роки.

Інерційна група (сценарії S1–S3). Базовим залишається сценарій S1 — тривала позиційна війна. Це стан, у якому фронт стабілізується, а основна боротьба переноситься у площину технологій, далекобійних ударів і виснаження економік. Тут немає швидкої розв’язки, але є постійний обмін ударами, який обидві сторони здатні підтримувати.

Група домовленостей (сценарії S4–S6). Найбільш резонансним є сценарій S6 — велика угода між США та РФ. Це спроба Вашингтона та Москви домовитися через голову України, зафіксувавши статус-кво. Для багатьох зовнішніх гравців цей сценарій виглядає як бажаний вихід із турбулентності, проте наше дослідження показує його глибоку внутрішню нестійкість.

Деградаційні сценарії (S7–S9). Сюди відносяться варіанти ескалації після невдалих переговорів, розкол західної коаліції або внутрішня дестабілізація в Україні чи РФ.

Сценарій Перемоги (S10). Формування нової архітектури безпеки, де Україна стає суб’єктом, отримує гарантії НАТО та стає невід’ємною частиною західного оборонного контуру.

Аналіз точок рівноваги: де застрягне світ?

Використовуючи апарат теорії ігор, ми шукали так звану рівновагу Неша — стан, у якому жоден із гравців не може покращити своє становище, змінивши стратегію в односторонньому порядку. При цьому аналізувались ігри як для всіх п’яти суб’єктів, так і для трьох (де Росія і Україна не розглядалися як самостійні суб’єкти) і чотирьох (без України як суб’єкта). Аналіз показав, що 2026 року система має дві ключові комбінації стратегій гравців, відображені у відповідних сценаріях, при яких досягається рівновага:

• сценарій S1 (позиційна війна) як «Координаційна рівновага»: це сценарій, де всі гравці змирилися з неможливістю швидкої перемоги. Він потребує колосальних зусиль для підтримки балансу: Захід дає рівно стільки зброї, щоб Україна не програла, а РФ тисне рівно стільки, щоб не спровокувати прямого втручання НАТО. Це виснажлива, але зрозуміла для глобальних еліт ситуація;
• сценарій S6 (угода США—РФ) як «Пастка спокою»: моделювання вказує на те, що система демонструє сильний дрейф саме у бік S6. Гравцям здається, що домовитися між собою — це найкоротший шлях до стабільності. Проте тут криється головний ризик: сценарій S6 є точкою рівноваги лише на папері. Насправді він не розв’язує фундаментальних суперечностей і є лише прелюдією до ще більшої дестабілізації.

Проблема 2026 року полягає в тому, що світ намагається знайти комфортну рівновагу там, де її не може бути апріорі. Коли стратегічні цілі сторін (знищення суверенітету України vs відновлення міжнародного права) є діаметрально протилежними, будь-яка середня точка — це не мир, а лише накопичення енергії для нового вибуху.

Ризики та нестійкість: динаміка дрейфу

Часта помилка аналітиків — сприймати сценарій як фінальну точку. Насправді кожен сценарій має свій «період напіврозпаду». Навіть якщо світ 2026 року досягне згаданої «рівноваги Неша» у форматі сценарію S6 (угода США—РФ), ця конструкція буде позбавлена внутрішньої опори.

Моделювання показує, що сценарій S6 — шлях до ескалації. Як тільки агресор отримує легітимізацію своїх здобутків через угоду, система автоматично дрейфує до сценарію S7 (нова хвиля агресії через відчуття безкарності) або S8 (геополітичний розкол Заходу).

У логіці теорії ігор, якщо угода не змінює фундаментальних стимулів гравця-агресора, вона лише створює ресурсне вікно для його наступного ходу. Додатковим фактором нестабільності є «чорні лебеді», які в нелінійній системі стають ендогенними, тобто породженими самою структурою гри. Це можуть бути:

• технологічні прориви в засобах РЕБ чи ШІ-керованих автономних систем, що миттєво знецінюють поточну лінію фронту;
• політичні злами в ключових країнах ЄС, що призведуть до паралічу НАТО;
• раптова втрата керованості всередині РФ через конфлікт еліт навколо китайського вектора.

Будь-яка спроба заморозки війни без зміни архітектури безпеки 2026 року — це лише відтермінування хаосу, який повернеться у ще більш руйнівній формі.

Завдання для України та управління майбутнім

Для України головний висновок моделювання полягає в тому, що нам не вистачить просто вистояти. 2026 року стратегія виживання має поступитися стратегії управління дрейфом. Якщо ми не штовхаємо систему до сценарію S10 (українська суб’єктність і НАТО), система сама затягне нас у сценарій S6 (угода за наш рахунок).

Що це означає на практиці для українського керівництва та інтелектуальних еліт?

Руйнування кулуарності. Україна повинна трансформувати будь-які двосторонні переговори (на кшталт Вашингтон—Москва) у багатосторонні формати. Наша присутність за столом — це не лише питання справедливості, а єдиний спосіб запобігти реалізації нестійкої рівноваги.

Акцент на раціональності, а не на емоціях. Головний аргумент до партнерів 2026 року має звучати не як «допоможіть нам», а як «без нас ваша система безпеки не працює». Україна — це не проблема, яку треба закрити угодою, а актив, який робить Європу конкурентоспроможною та захищеною.

Вихід із пастки інерції. Нам потрібно створювати корисну нерівновагу — пропонувати такі асиметричні рішення в оборонній промисловості та дипломатії, які змушуватимуть інших гравців переглядати свої ставки.

Світ 2026 року — це простір високої напруги, де стабільність є небезпечною ілюзією. Майбутнє належить не тим, хто шукає спокою, а тим, хто вміє перетворювати турбулентність на інструмент формування нового порядку. Україна або стане архітектором цієї нової рівноваги, або залишиться її головною жертвою.

Джерело