"Ми навіть не підозрювали, що це місто стане епіцентром страшних подій": Жінка розповіла про втрату коханого, якого окупанти вбили в Бучі

Коли російські війська вдерлися до Бучі, родина Марини змушена була евакуюватися. Тоді жінка втратила зв’язок зі своїм чоловіком Русланом. Пізніше чоловіка знайшли серед закатованих і закопаних у лісі. Мирний чоловік, батько двох дітей, загинув від рук окупантів. Ще у 2014 році Марина була змушена покинути рідний Луганськ і разом з маленьким сином шукати прихисток деінде. Зрештою, жінка осіла у Бучі та почала нове життя — вдруге одружилася з чоловіком на ім'я Руслан та народила доньку. Проте російські окупанти вбили коханого під час окупації Бучі. Марина розповіла про пережите та поділилася, як справлялася з горем втрати. Патріоти України пропонують вашій увазі її історію.

Життя після 2014 року

Я родом із Луганська, але війна змусила мене покинути рідну домівку у 2014 році. Разом зі своїм п’ятирічним сином Ярославом ми спочатку переїхали до Полтави, а згодом до Києва. У пошуках спокою та стабільності, у 2016 році ми знайшли прихисток у Бучі. Тоді ми навіть не підозрювали, що саме це місце стане епіцентром нового, ще страшнішого випробування.

До війни моє життя було сповнене звичних радощів та планів. Мій чоловік Руслан мав невеликий магазин із ремонту мобільних телефонів, і ми разом виховували двох чудових дітей — сина та доньку. Я була молодою, можливо, дещо наївною, і ніколи б не могла уявити, що опинюся сам на сам з двома дітьми під час війни.

На початку березня, коли Буча палала під ударами російських військ, ми з дітьми евакуювалися. Саме тоді пролунав тривожний дзвінок від сестри Руслана — вона не могла до нього додзвонитися. Незадовго до цього Руслан казав, що шукає пальне, тому я сподівалася, що його телефон просто розрядився або загубився. Тривога наростала, але паніки ще не було — у ті дні багато хто втрачав зв’язок із рідними.

Вбивство Руслана російськими окупантами

Перші два тижні після нашого виїзду я трималася, чіпляючись за надію, що Руслан просто не має можливості вийти на зв’язок. Я переконувала себе, що він просто залишився в когось зі знайомих або виїхав до сусіднього Ірпеня. Але дні минали, а звісток від нього не було. На початку квітня Бучу деокупували, зв’язок поступово відновлювався, але мовчання мого чоловіка стало гнітючою реальністю. Саме тоді мене охопив справжній жах.

Я почала переглядати телеграм-канали, де люди розшукували своїх близьких. Серед сотень повідомлень не було жодної згадки про Руслана. Згодом одна небайдужа дівчина створила спеціальну групу, до якої приєдналися слідчі, і почали з’являтися перші крихти інформації.

Наприкінці квітня ми з донькою пішли здавати ДНК. Того ж дня, увечері, я знову написала в ту групу, аби дізнатися чи є якісь оновлення. Попри те, що нової інформації майже не було, мені повідомили, що кілька днів тому знайшли тіла кількох невідомих чоловіків. Незадовго в каналі з’явилося фото з підписом «нерозпізнані». Моє серце стиснулося від передчуття. За зовнішніми ознаками та фрагментами одягу я впізнала його… мого Руслана.

Обставин його загибелі я не знаю, але після деокупації Бучі його знайшли закопаним у лісі поряд зі ще двома чоловіками. Мій чоловік був звичайною, мирною людиною. І його життя безжально обірвали російські окупанти.

Життя після втрати

З того моменту моє життя змінилося назавжди. Я залишилася наодинці з двома дітьми, і саме вони стали моєю головною опорою, моїм єдиним сенсом у цьому зруйнованому світі. Ярославу скоро виповниться шістнадцять, він серйозний підліток, захоплений світом інформаційних технологій. А семирічна Аліна — справжня маленька винахідниця, її енергія та невичерпна фантазія не дають мені остаточно впасти у відчай. Саме їхні усмішки та віра в майбутнє дарують сили жити далі, навіть коли здається, що це неможливо.